Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Віддай мені останній майже постріл,

Поцілений ув одяг і слова.

Земна обитель зім'ята, мов постіль,

В якій лиш смерть, як мова, ожива —

І знає все про кожного зі сущих.

І все спитає, і забуде все.

Ти тільки вітер — віщий, невидющий —

Та хто ж тебе на небо вознесе?

«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»

Вивищую тебе, вивіщую, як вмію,

В котромусь із говінь, як плакала в гнізді.

Я знаю нас удвох, і я часами мрію

Словами одкровень, гудками поїздів.

Бо відгомін плачу — як блискавка крислата,

І кожен день — ніщо в притулку забуття.

У човниках долонь душа шукає свята,

Ховається у смерть і плаче, як дитя.

«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»

Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше,

Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском.