Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Наглядати, збиваючи з квітів пилок:

Ейфорія дощу, загусання проміння.

Я караю себе — мимоволі, щокрок —

Оббиваючи ноги об свіже каміння.

Не забудь мене вмерти: я нині піду.

Не забудь не забути: я майже щаслива.

То не жінка ридає в твоєму саду,

То у зелень брунатну вгризається злива.

Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще —

Нетутешню, як світ, що лишився без Бога…

Я караю себе мимовільним дощем:

Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.

«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»

Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?

Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже?

Проминання тривожні. Суниці настоюють червень.

Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже!

Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже,

Перехресні дороги з холодних твоїх берегів.

Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?..