Розділ «Маріанна Кіяновська ДО ЕР. Вибране»

Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,

Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить,

Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…

Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.

Скільки тої цикути вливається в очі назавше,

Скільки меду того умивається з рук і з облич!..

Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши,

Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.

«В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі…»

В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі

Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.

Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала.

Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.

Переховую потай в сукняній кишеньці обійми

Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.

Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо

Голосами прощань. І удруге — прощань голосами.

Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.

Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.

Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —