Розділ «Частина друга»

— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка. Ти ж мене покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.

— Хотіла мені допекти?

— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?

— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.

— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там у Києві веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?

Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.

— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.

— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертовність.— Вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?

— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!

— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.

— Який інакший?

— Не знаю.— Вона відвернулася.— Інакший...

Може, я й справді став інакший. Принаймні хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.

— А твій ухажор як? — спитав я.

— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.

— Що вигадав? — не зрозумів я.

— Ну, що той агент, хіба забув?

Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.

— І ти того ухажора не покинула? — спитав здивовано.

— Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,— наївно відказала Лариса.