Розділ «Частина друга»

— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.

— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борючись за добро в інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав: — Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп’яли?

— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.

— Впадуть,— сказав батько.— На те обов’язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.

— А мерзотні режими?

— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб’єш!..

Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.

— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?

— Поїмо і вип’ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?

Телевізор був умикнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.

— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!

Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса. Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.

Телевізор ми залишили не вимкнутим. До настрою щойно відбутої розмови ота штучно організована веселість увіч не підходила з її шумом, гамом, банальним співом, не менш банальними жартами й обличчями, але матері все те подобалося. Ну і хай! Ми випили, поїли і відчули втому — вже не було більше сили ні їсти, ні пити. Я це побачив по батькових притлумлених очах — були посоловілі, і тільки на дні їх вряди-годи спалахували іскорки; він, очевидно, й досі переживав те, про що мені говорив. Але вже був здоланий ніччю, їжею, трунком, так само, зрештою, і я. Мати миттю відчула цей наш настрій.

— Прибирати зі столу?

— Прибирай,— сказав батько.— Я вже Новий рік зустрів.

— А я ще телевізора подивлюсь,— мовила мати.

— Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,— сказав батько, позіхаючи.

Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.

— Як же тобі ведеться в тому Києві? — спитав батько.

— Приживаюся,— всміхнувся я.— То чудове місто.