Розділ «Частина друга»

Ми вийшли, як були, в трусах і майках і пішли на кухню перекурити. Коля пильно подивився на мене й випустив дим.

— Слиш, чого це тобою кагебісти інтерисуються? — спитав, мружачи очі.

— Та ти що? — вдав я здивованого, а може, й справді здивувався: до таких матерій надто далеко сьогодні був.

— Ну да! В мене розпитували.— Коля хрипко засміявся.— Знайшли в кого!

— І що ж вони розпитували? — Мій ейфорійний настрій миттю пропав, я навіть подумав: за нього завжди доводиться розплачуватися.

— Чи не приносиш ти антісовєцьку літературу в общагу,— сказав Коля.

— Ну, це ти добре знаєш; приношу я чи не приношу.

— Я так і сказав.— Коля підморгнув.— Але ж книжечки читаєш.

— Ясно, що читаю,— сказав я.— Поки що книжки читати не заборонено.

— А то можуть буть разні книжки і антісовєцькі... Вони недаремно інтерисуються. Ти б того, те дєло кинув, бо загремиш, як старший тобі кажу. Не знаю, хто тобі їх дає, але ти ще пацан, тобі жить ще треба. Я їм сказав, що ти з книжками не ховаїся, що вони на тумбочці чи в тумбочці лежать. І знаєш, шо той барбос сказав: “Ми знаємо!” — вони тут уже в тебе робили шмон.

— То хай роблять,— сказав я.— Я нічого не ховаю.

Коля озирнувся, ніби нас хтось міг підслухати, й прошепотів:

— Слиш, може б, ти мені дав шось таке почитать...

— Та не читаю я нічого такого, Коль,— сказав якомога щиріше.— Це вони щось переплутали.

— Кажи, кажи!.. То не ті, що переплутують. Коли вони тобою заінтерисувалися, щось є... Я ж не дурний.

Я насторожився. Може, Коля був і недурний, був він, зрештою, як на мене, й непоганий хлопець, але ця остання фраза змусила мене триматися на бачності. Взагалі, я останнім часом про існування за собою нагляду ніби й забув — надто вже захоплено жив. Засобами застороги, правда, не гребував, але був таки менш сторожкий.

— У мене, Коль, перед тобою секретів нема,— сказав я.— Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони антісовєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.

— Не думай, шо я на пушку тебе беру,— сказав Коля.— Я про тебе їм нічо не сказав.

— А що ж ти можеш сказати, Коль? — здивувався я.

Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.