Розділ «Частина друга»

— А як же дуель? — спитав він.

— Переміг здоровий глузд,— сказав я.— Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги, суперник не з’явився.

Люда подивилася на мене по-святенницькому, як це робила часто, й підтисла вуста.

Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка, напевно, прямувала до Славка.

— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!

І підставила мені рум’яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.

— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.

— Як так? — зчудувався я.

— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!

— Аж так!

— Принаймні зі мною міг би попрощатися.

— То я прощаюся зараз! — мовив я.

— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?

— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував?

— Ну да! Кожній дівчині це приємно.

— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже, нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати на нього мене?

— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.

— А сказати мені про те не могла?

— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...

— А з Артуром як?