Розділ «Частина перша»

— О, в тебе тут класно,— сказала.— Де можна сісти?

Я показав на ящика, на якому любив проголошувати свої монологи Славко, ящик принаймні був застелений газетою.

— Слухай, і це справді ти возиш ту тачку? — спитала вона.

— Вожу,— засміявся я.

— І вергаєш отією здоровенною лопатою?

— Ну да! — сказав я.

— І це ти такий сильний?

— Я ж сказав, що мене треба боятися. Ось візьму тебе зараз з’їм, а кісточки кину у вогонь,— я жартома загарчав і наставив розчепірені пальці.

Ларисин сміх якось по-особливому розлунював у чорних моїх сутеренах.

— Слухай, а що як я запрошу сюди свою компашку? Погуляємо, потанцюємо, подуріємо. Притягнемо програвана.

— Тут нема розетки,— сказав я.

— Хм, це зле! — Вона на мент задумалася.— Не, в тебе тут інтересно. Знаєш, я терпіть не можу нудного. Вдома — нудно, по телевізору — нудота, в технікумі — кошмар! І всі люди нудні, не вважаєш? А я люблю, щоб весело було. Слухай, а що як ми тут у тебе зробимо пекло?

— Як це пекло? — спитав я ошелешений.

— Вогонь тут є. Роздягнемося, обмажемося вугіллям і подуріємо.

— Любиш дуріти?

— Ну да! Притягнемо магнітофон, не бійся — на батарейках. Тільки щоб і ти з нами дурів, хочеш?

— Не знаю, чи зумію,— сказав я.— По суті, я теж нудний.

— Не нудний,— мовила переконано Лариса.— В тебе язичок як бритва.

— Приходь краще, коли тут будуть мої друзі.

— Філософствують? — обережно спитала Лариса.