Розділ «Частина перша»

— Очевидно. А це зле?

— О тата тіа! — звела молитовно руки Лариса й закотила свої прегарні очі, ставши схожею на одну із мадон.— Ненавиджу розумних, ненавиджу філософствування, люблю дурних і щоб дуріти. Терпіти не можу розумне, нудне, правильне й порадошне! Хочу бути чортицею, обмазаною вугіллям, і танцювати бугі-вугі! А з тебе вийшов би такий славний чортик! Можна, я приведу свою компашку?

— А без компашки? — спитав я, милуючись нею,— вона грала, як акторка, а може, мені так здавалося.

— Без компашки не можна,— зітхнула вона.— Бо коли ми будемо тільки вдвох, скоро приставати до мене почнеш. Ненавиджу, коли до мене пристають.

— А коли не буду до тебе приставати?

— Тоді буде ще нудніше,— сказала Лариса й звелася із ящика.— Подумай, два дні на роздуми. Адью!

— Чого так швидко? — спитав я, бо не хотів, щоб вона йшла.

— Щоб не нудно нам стало,— підморгнула вона й пішла...

Я приносив на роботу з собою будильника — це щоб спокійно поспати між загрузкою печі. Закидав вугілля, лягав спати, будильник мене будив, і я знову загружав. Тоді вдруге лягаю спати. І от під час одного із таких коротких засинань мені приснився чи сон, чи видіння: мій сутерен наповнився голими, обмазаними вугіллям тілами, всі поприв’язували собі хвости до сідниці, а до голови ріжки, а дехто зробив навпаки: хвіст до голови, а ріжки до сідниці; двоє із компашки рвали струни гітари і хрипко щось горлали, різнобійно до цього ревла музика з магнітофона, усі виладнувались у стрій, власне, у дві шереги: дівчата в одній, а хлопці в другій навпроти, вискнули одночасно й почали вигинатися й корчитися, смикатися, наступати одне на одного, вигинаючи передки, а тоді відскакувати, переходячи до іншого партнера і так далі, а я блукав поміж них у фракові, сніжно-білій сорочці і з білим краватом-метеликом, у лискучих, лакованих туфлях, я — музикант-маестро, чи офіціант, чи як Джордж Байрон із нудьгою на обличчі і з відчуттям своєї переваги над цими первісними людьми. А первісні люди наскакували на мене, шарпали мого фрака, верещали й відскакували, і в їхніх лазурях лишалися смужки вирваної із фрака тканини. Я почав відбиватися від цих наскоків, і мій байронічний настрій пропав, а натомість почав з’являтися страх — вони оточили мене зусібіч, вигиналися й смикалися, закочуючи очі, із цілком ідіотичними обличчями, ніби я потрапив до божевільні. І їм не було, здавалося, до мене ніякого діла, а насправді чи один, чи друга блискавично підскакували до мене, хапали лазурями за одежу, й чути було тріск, з яким вона рвалася. На мені вже метлялися жалюгідні рештки фрака, і я кинувся, щоб пробитися через цю масу й вирватися на волю, але всюди натикався на чорні тіла, які, сміючись, штовхали мене на старе місце.

— Бацай! Бацай! — кричали чорти, а на мені вже не було ані клаптика фрака, весь він був подертий на вузькі довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, наче потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали на мені білу сорочку і штани — один схопив за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м’яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки на мені ще була подоба одежі, але мене зловили ззаду кількома кістистими, пазуристими лапами, і я знову опинився всередині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець,— на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якись час і того шмаття не стало, і я стояв серед цих чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої й жіночої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст, я навіть відчув, що можу тим хвостом махати і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись, труситися і смикатися.

— Він наш, він наш! — загорлала компашка; в сутерені почали блимати блискавки, в мене перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.

— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже і не Джордж Байрон і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що я можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.

— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.

— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними, любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була таки вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктався вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики, й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.

7

Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв’язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже, голубий спрут, про якого я казав вище,— це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався, і став би приблизно таким чоловіком, і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини — жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,— це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку, і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem — зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці “Коник-стрибунець” Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки — відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже, історична змінність людини — це зміна костюма в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різняться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і тому подібне старого часу від такого ж у часі новому. Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми — це акт випробування, особливо коли сходишся із жінками — проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.

— Приходь до мене сама,— сказав.

— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.

— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене там хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти робити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.

Лариса струснула головою.