Розділ «Частина перша»

Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.

— Я був тут завжди, Єфреме Соломоновичу, тільки ви мене не помічали.

— Гаразд, маєте своє п’ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п’ять?

Руку підняла їхня кругла відмінниця.

Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.

— У вас п’ятірки й по всіх інших предметах? — кисло спитав він.

— Так,— сказала відмінниця.

— І ви хочете одержати медаль?

— Так,— сказала відмінниця.

— Гаразд, маєте своє п’ять. Хто ще?

Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п’ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.

На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:

— Я б радив би вам вступати на філософію.

— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко — явно з учителя іронізував.

— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:

— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...

Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.

— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!

Артур оповів про свій конфлікт із учителькою — це була Сопля Іванівна, учителька української літератури. Вона розпоширювалася про реакційність митців, що сповідували мистецтво для мистецтва. Артур устав і сказав:

— А по-моєму, мистецтво й повинне таке бути. Коли вони не славили суспільного ладу, в якому жили,— це й була їхня форма протесту. Бо ті, що його славлять,— запроданці!