Розділ «Частина перша»

— Нічого не втямила. Хохмиш?

— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.

— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль! Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзаний чортик... А ти нудик, а не чортик.

— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.

— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там так класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!

— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.

— Нудість світова,— сказала Лариса.

— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!

— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму, вона вже трохи сердилася.

— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!

— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.

— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?

— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!

Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.

До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.

— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?

— По-моєму знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.

І зробив хід.

— Мда! — сказав Славко і задумався.

— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.