Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Нарешті вони підійшли до туману. Очі мамунів світилися, і виднілися обриси їхніх тіл. Вони стояли, погойдуючись. Чекали.

Віт, не зупиняючись, рушив просто на мамунів. Тих немов вітром здуло, та недалеко. Один за одним друзі знову увійшли в туман, цілком довіряючи чугайстрові. Той обернувся:

— Ми зараз підемо до зали, де вони сплять. Там розведемо багаття і сядемо навкруги. Мамуни будуть збиратися у нас за спинами, та що б не сталося, не відходьте від вогнища і від мене. Як щось піде не так, я дам знак…

— А щось може піти не так? — вдавано здивувався злидень.

— Завжди щось може піти не так. Сподівайся на краще — готуйся до гіршого.

Рута йшла позаду, прислухалася до розмови й намагалася роздивитися мапу. На ній знову відбулися зміни: тепер з темної плями, у якій вони перебували, виходило два шляхи. Один вів до підземної річки, другий — занурювався у нижні яруси, в суцільну темряву.

Зала була кругла. Посеред зали — брила зі східцями. Віт дійшов до неї, оглянув — і покликав усіх за собою. Підвівшись, Рута озирнулася і побачила печеру, з якої вони прийшли, і ще два отвори однакового розміру і форми. Ще раз оглянувши мапу, Рутенія показала на них:

— Нам туди. І мабуть, праворуч.

— Мабуть? — здивувався злидень. — У тебе ж мапа! Чи ти читати по мапах не вмієш?

— Я бачу на мапі наш вхід у пляму, і виходи з неї, але чи ті це шляхи, які перед нами, не знаю!

— Доведеться ризикнути, — мовив Віт. — А тепер до справи. Розпалюймо вогнище!

Всі мамуни були на один штиб: однакові на зріст, навіть рухались однаково — повільно крокували, погойдуючись. Щойно поширилося тепло, мамуни потяглися до каменя.

— Навіщо ви прийшли? — хрипко і монотонно вимовив один з мамунів.

— Ми прийшли, щоб зігріти вас! — так само монотонно відповів Віт.

— Чого хочете взамін?

— Своє життя!

— Що ж, погріймося! — мовив мамун і подивився на Руту з Дзеванною.

Ще кілька мамунів приглядалися до чугайстра, а інші озирали злидня. Той втиснувся у камінь, ніби намагаючись злитися з ним в одне ціле, і раз у раз незадоволено зиркав.

— Треба було силою пробиватися, — бурчав він собі під ніс.

— Перед тим я б хотів вам заспівати! — виголосив Віт.