Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Мамуни плакали. З невиразних і захованих у зморшках очей лилися справжні сльози.

Злидень ошелешено озирався.

Плакала й Дзеванна.

Віт подав знак, і всі по черзі спустилися вниз. Ставши біля сходів, Віт пояснював, що робити далі.

— Їм треба дати трішки часу. Хай оговтаються.

— Віте, що ти з ними зробив? Ти ж хотів зігріти їх, а вони он сидять і плачуть? І я разом з ними? — спитала Дзеванна.

— Веселість зігріла б їх, але не надовго. Сльози ж і співчуття пробуджують у живих істотах їхнє внутрішнє тепло.

— Що ж то була за пісня така? — прошепотіла Рута, намагаючись вловити те невловиме, на яке відгукнулась її душа.

Рута вслухалася в себе, але тіні спогадів уже розтанули.

З підвищення спустився мамун. Той, головний. Він жестом ніби сказав: «Ідіть!» Рута рушила до правого отвору.

— Не туди. Там смерть. У лівий прохід, — зупинив її мамунів голос.

Рута завагалась, бо ж на мапі до річки вів правий тунель.

— Послухаймося його! — вивів її з роздумів чугайстер.

— Ну що ж, ризикнемо! — вирішила Рутенія.

І повернула ліворуч.

Вони йшли вниз. Тепло від вогнища вже вивітрилося. Зігріти могла лише швидка хода.

Злидня вже не прив’язували — йому було нікуди втікати. Та й соромно було прив’язувати того, хто, може й випадково, та врятував тобі життя.

Ця печера походила на попередню — такі ж сірі стіни і така ж рівна стеля.

Зробивши ще кілька швидких кроків, Рутенія зупинилася.

— Що трапилося?