Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

Повіяло холодом. Темна хмара заступила зірки. У пітьмі опинилося місто Суронж. Суцільний морок, ніби дочекавшись свого часу, виринув зі схронів і святкував перемогу.

Відьмаки насторожилися. Вони відчували наближення чогось неминучого і страшного. Зло збиралося над містом Сонця. Відьмаки приготувалися дати відсіч, але противника ніде не було. Точніше, він був скрізь. Від кожного камінця, від кожного подиху вітру, навіть від сусіда віяло ворогом, злом. Відьмаки збентежено озиралися, і кожен готувався до оборони. Всі проти всіх…

Світ завмер, чекаючи вибуху, бурі, грому і блискавиць…

Морок став густим, хоч ножем ріж. Хтось спробував запалити вогонь, але той згас, не встигнувши набрати й десятої частини своєї сили.

Навколо міста Суронжу зібралося Зло…

Ніхто не побачив і не відчув, як із хмари виповзла в'юнка лоза темряви, покрутилася над містом і занурилась у Великокняжий замок.

Ніхто не бачив, як усередині замку лоза пустила пагони. Безліч пагонів, які проникли в кожний найпотаємніший куточок, у найглибші підземелля, у найтемніші схрони.

Ніхто не бачив, як з кожного пущеного пагона відділялися нові, розбігалися кімнатами, наближалися до голів поснулих людей і… встромлялися у вуха.

Ніхто не чув, як одночасно застогнали крізь моторошні сни сотні мешканців замку.

Ніхто, крім Добровіна.

Темрява не встигла. Щойно проникла до його кімнати, він уже стояв напоготові із шаблею в руках. Добровін бачив у пітьмі так само, як і вдень. Він уважно стежив за моторошним танком пагона. Той хитався з боку в бік, повільно просувався вперед — і нарешті зробив рвучкий кидок. Його зустріла відьмача шабля. Зітнутий пагін розчинився, як дим. Залишок втягнувся назад за двері.

Добровін, не зволікаючи, побіг услід. І зустрів за коридором велетенську павутину з темних пагонів. Він рубав їх шаблею, кидав закляттями, доки не очистив частину поверху. Зрозумівши, що підмоги не буде, відьмак зупинився і зосередився. Спрямував своє внутрішнє око у подорож по замку… і мало не знепритомнів від сліпучої ненависті.

Миттю створивши закляття для переміщення, він опинився на даху, перед найтовстішим пагоном, що спускався з неба, з чорної хмари. Пульсував, товстішав, рухався…

Добровін повільно наблизився до нього, здійняв високо шаблю, і прокричав:

Пресвітлий Свароже!

Справедливий Перуне!

Прошу вас собі в поміч!

Замовляю на світло шаблю свою!

Замовляю на подвиги Силу свою!

По цих слова шабля засвітилася жовтим сяйвом, стала вдвічі довша, і Добровін рубонув нею по темряві. Шабля дійшла до половини пагона і застрягла. Щось вгорі завило, засичало, зірвався шалений вітер.