Розділ «Віталій Климчук Рутенія. Повернення відьми»

— Вони пішли? — спитала Дзеванна.

— Принаймні, ці пішли. Але ж вовкулака закликав інших.

Дзеванна й Рутенія перелізли на гілку до чугайстра. Той уже майже не дихав. Гілка все ще була затиснута у Рутиній руці. Вона зачепилась за довге чугайстрове волосся і… почала зблискувати. Яскраво-жовтим світлом. Один короткий спалах, два довгі, три короткі, п’ять спалахів поспіль і довга пауза…

— Це ж так б’ється його серце, — прошепотіла Дзеванна.

Рута, мов зачарована, дивилась на це світло. Вона забула про все навкруги, і спостерігала, як б’ється чугайстрове серце. Б’ється щораз повільніше. І світло стає щораз тьмянішим.

Допомоги чекати немає від кого.

— Ця гілка — його оберіг. А оберіг має оберігати, — знову прошепотіла Дзеванна.

Рутенія стисла гілку обома руками. Гострий біль іржавим ножем проколов їх наскрізь. Вона закричала. Боліли не лише руки, біль перейшов у плечі, тоді підібрався серця, дотягнувся до голови і опустився в ноги. Крапки болю, пульсуючи, ширяли перед нею, мов летючі зорі у темряві. Біль гарячішав. Кипляча смола лилася на тіло Рутенії, випалюючи шкіру, запалюючи м’язи й кістки. Відьма впала на чугайстрові рани, непритомніючи.

Отямилась не сама. Хтось торкався її плеча і лагідно гладив волосся. Вона повільно звела голову. Перед нею сидів — геть здоровий — чугайстер Віт. Друг. Живий. Усміхався.

Рута заплющила очі, гадаючи, що це сон. Та коли відкрила їх, зрозуміла: це таки чугайстер. Живий Віт. Як же вона зраділа. Відразу забулися всі попередні жахи. Лишилася тільки тепла радість.

— Віте, ти… живий… Що сталося? — мовила вона, спираючись на руки.

— Руто, ти не знаєш? Руто, ти мене врятувала від смерті! — радісно вигукнув чугайстер. — Ти опанувала мій оберіг, змогла прискорити його дію, і він встиг вилікувати мої рани, поки я не зійшов кров’ю. А так дивись, лишилися самі подряпини! — І чугайстер показав їй свою спину.

Вона була майже неушкоджена! Лише кілька білих слідів-подряпин та сліди засохлої крові.

— А де вовкулаки? — стривожився Віт.

— Думаю, десь у дорозі! Скоро будуть, — сказала Дзеванна.

— Отже, нам пора?

— Можемо не поспішати: он уже сонце сходить, — сказала Рутенія.

— Нарешті! — вигукнула Дзеванна. — Я думала, ця ніч ніколи не скінчиться.

Вони злізли з дерева і, змучені, дісталися хатини, про яку казав Віт.

12