Розділ третій

У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:

— Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині як оберіг і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож можеш взяти цей медальйон на згадку про нього.

Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою, і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: «Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?» І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі…

«Завтра повинен піти дощ, — дивився у небо Венчеслав. — Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його не буде видно…»

Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.

Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.

— Не бійся, я зараз зникну, — сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.

«Цього треба було чекати. Тим краще для мене», — у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце…

А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.

Родина Крістіни також від’їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав:

— Давайте сфотографуємося разом…

Вертер відразу погодився, і Венчеслав порадив, де краще стати. Вони відійшли від натовпу до старих дерев…

З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди ступала слід у слід за матір’ю. «Отже, Крістіна і Вероніка — дві закохані жінки…» — зрозумів Венчеслав, заходячи до своєї кімнати, щоб зібрати речі.

У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла, і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.

У день від’їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.

— Я вас без чаю не відпущу, — тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.

— А який у вас чай — індійський чи китайський?

— Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.

Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пила. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватий. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.

— Я ніколи не забуду наше чаювання, — посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: — І вас також не забуду.