Розділ другий

— Я лежачих не добиваю, — відповів Буревий, стаючи на коліно і намагаючись підняти суперника. Було зрозуміло, що Мілітарьов має кілька переломів.

Офіцери стояли, розмірковуючи: що тепер робити? Мілітарьова не вбили, не поранили. Тож немає потреби тепер комусь з них битися на дуелі.

Тим часом офіцери поклали Мілітарьова до автомобіля і повезли в місто, а його секунданти підійшли до секундантів Буревого і сказали, що з їхнього боку інцидент вичерпаний, а оскільки Мілітарьов був поранений не на дуелі, то вони не вповноважені без згоди офіцерських зборів приймати якесь рішення.

Далі почали з’ясовувати стосунки між Буревим та Ярославлєвим. І тут до них підійшов Микола Гумільов:

— Панове, я цілком випадково дізнався про вашу дуель. Добре знаючи й поважаючи вас обох, я хочу сказати, що ви, Олександре Сергійовичу, повинні вибачитися перед Борисом Миколайовичем, оскільки вчора ви його привселюдно образили, звинувативши в крадіжці рими з вашого ненадрукованого вірша.

— Я давав йому читати рукопис, і він цього не зможе заперечити.

— Та не крав я у вас ніякої рими!

— Я в цьому не сумніваюся! — відповів Гумільов. — І тому я так поспішав на вашу дуель. Річ у тому, що ця рима існувала ще за багато років до вас, Олександре Сергійовичу. Я приніс видану у вісімнадцятому столітті книгу поетів-розкольників. І ось ця рима!

Він обережно дістав з широкої кишені книгу в шкіряній оправі, в яку був застромлений аркуш паперу. Відкривши книгу на потрібній сторінці, Гумільов показав присутнім рядки, де злощасна рима була підкреслена червоним олівцем.

Ярославлєв спалахнув від сорому і підійшов до Буревого:

— Борисе Миколайовичу, Бог — свідок, я не боюся стрілятися, але я був неправий. Прийміть мої вибачення!

— З приємністю!

У темній кімнаті біля величезного вікна на третьому поверсі стояла Вероніка і нетерпляче чекала на Венчеслава. З відведених на поїздку до міста двадцяти п’яти хвилин минуло вже дев’ятнадцять. Вероніка нервувала: адже, якщо Венчеслав затримається у місті довше цього часу, гості можуть помітити його відсутність. Казала ж вона, що краще сама поїде, але він не послухався.

Надворі було світло від снігу, і тому, незважаючи на пізній час, все було добре видно. Ліс, який починався по той бік дороги, добре захищав замок від вітрів і снігу. Кілька разів Вероніці здавалося, що з цього лісу хтось виходив на дорогу. Вона уважно вдивлялася, але усе ніяк не могла зрозуміти — чи то була людина, чи ведмідь. Адже ходили чутки, що в довколишніх лісах є ведмеді.

Нарешті засвітилися фари автомобіля, і Вероніка поглянула на годинник. У них лишалося ще хвилин зо три. Задоволена, вона накинула кожушок і швиденько спустилася сходами, у саду стала за деревом біля хвіртки і почекала, поки Венчеслав з молодою жінкою пройдуть повз неї. Потім швидко сіла в автомобіль, завела мотор і у світлі фар раптом знову побачила фігуру людини, яка швидко заховалася у тіні дерев. Вероніка заїхала у двір, а за кілька хвилин вона була вже у підземеллі і через отвір у стіні спостерігала за Венчеславом і молодою чорнокосою жінкою…

Вероніка увійшла до кімнати, щоб дати Венчеславові можливість піднятися нагору, до гостей, з кожним обмінятися кількома фразами і знову спуститися у підземелля. Все було розраховано так, що у випадку будь-якої несподіванки кожен з гостей, зайнятий своїми проблемами і дискусією, все ж міг би навіть під присягою підтвердити, що господар нікуди не виходив.

Вероніка дочекалася Венчеслава, який виніс з підземелля тіло своєї чергової жертви, а потім разом з матір’ю вони відтягли труп до кріпосної стіни, яка межувала з болотом. Тут стояв привезений з Німеччини деревосадильний комбайн фірми «Кюрбювайт і К». Місцевість біля північного боку стіни була болотиста, тож їм і порадили тут насадити дерев. Влітку це не робили через те, що було дуже мокро, тому й саджали взимку. Головним чином, ялини та сосни. Саме Вероніка, яка захоплювалася технікою, саджала ці дерева. Ями вона викопувала до трьох метрів у глибину, і на це у неї були вагомі причини. Вночі вона в кожну таку яму вертикально спускала тіло чергової жертви, а зверху саджала дерево.

Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.

Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.

— Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут робите такої пізньої години?