Розділ другий

— Ангеле мій, як ви тут опинилися?

— Напевне, цього хотів Бог, — при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.

Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола — свідків начебто не було.

— То куди — до тебе чи до мене?

— До мене, — і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…

Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам’ятали гості замку.

— Отче, — Вероніка відчинила дверцята машини, — почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.

Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об’їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.

А коли Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.

Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:

— Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?

— Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім, — Орлов обняв за плечі дружину. — А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.

І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла і підставляла їм нові страви:

— Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!

Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп’ячим сміхом.

— Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.

— Кажуть, дружина у нього просто красуня.

Це був голос Інни Іванівни.

— Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від’їзду?

Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.