Розділ «VIII»

Увійде він до кибитки,—і радісно-радісно стане йому на душі. Посеред кибитки, на розшитій квітами білій кошмі, сидить його голубка Фатіма й добрим поглядом ласкаво дивиться на нього... І сядуть вони рядочком, обнявшися, і розмовляють довго-довго, аж поки баби знов не застукотять у кибитку, викликаючи дівчину спати. А совине пирце все в шапочці в Фатіми, а гвоздики та червона шовковинка, загорнута в папірець, все в неї в кешені, бо чиста вона й не має віддавати усього того молодому[45].

А ранком, ще сонечко спить, виїзджає, було, Джума-Галі додому: удень їхати сором, треба так виїздити з аулу, щоб ніхто й не бачив,— так звичай велить. А то як забачать — засміють навіки. А то й коня відберуть,— доведеться пішки йти...

Радісно на серці в Джума-Галі. Щастя бачиться впереді, душа розкрита на все добре. І хочеться йому, щоб швидче вже батько віддавав «калим» за Фатіму. Так що ж... Знає він, на біду, що в батька й на прожиток обмаль: там, окрім Джума-Галі, дітей ще повна кибитка, а коли ще й «калим» віддати, то хоч зараз іди в «байгуші», як киргизи старців узивають. А все ж надія не кидає, все ж віриться в краще. Алє чоловік гадає, а не все так стається.

Підійшли якось у Бекмембета роковини по якомусь родичеві. У киргизів уже так заведено, що поминки робляться в сороковий день після смерти родича, потім у сотий, далі через рік і, нарешті, через дев'ять років.

Бекмембет, як багатир, закликав на свій великий бенкет («чунгач» по-киргизькому) усіх, хто тільки жив навколо, верст сотень на п'ять. Побудовано було багато кибиток для гостей, убрали їх як найпишніше: білими кошмами, дорогими бухарськими килимами, стрічками, хустками. Зарізано було де-кілька десятків баранів, забито двадцять кобил, і величезні шкуратяні мішки вщерть було налито кумисом. Багато заготовлено було прокопчених конячих ковбас і ніг, багато насушено й насолено овечого сиру («крут» у них називається). На заїдку готовився «баурсак» (невеличкі шматочки тіста, запечені в баранячому салі), горіхи, «урюк» (персики), насушено було довгенькими шматочками дині (називається «каун», а наш кавун вони називають «карбуз»)— усього-всього було наготовлено стільки, що аж страшно було дивитись. А коли додати ще до того всі їстивні дарунки, що кожен з гостей повинен принести господареві, так трудно собі й уявити, скільки то всякої їжі малося пожерти на цих поминках. Ну, та киргизові їсти не звикати: серед них бувають такі молодці, що можуть і цілого баранця з'їсти, запиваючи його кумисом.

От поз'їзджалися й гості (їх узивають киргизи «сюякчи»). Ці «сюякчи», по звичаю, мусять мати від усіх велику пошану й повагу: в дорозі, наприклад, за грабіжку гостя, що вертався з похорон або з поминок, кара призначається більша, ніж взагалі за якого дорожнього.

Почалось бенкетування й тяглося кілька день. Гості пили, їли, грали; вечорами співав закликаний співець «джирчи», взагалі всім, як здається, було дуже гарно.

От устануть, наприклад, уранці. Зараз же збираються до окремої кибитки. Та й увіходять туди не як-небудь, а поперед старіші, більше поважні; входять і сідають прямо проти дверей на шовкових подушках; за ними вслід ідуть менш багаті й сідають праворуч та ліворуч; а біля самих уже дверей сідає біднота,— їй, мабуть, усюди честь однакова.

А в кибитці розвішують на вірьовках усе добро покійного: одіж, сідло, нагайку, зброю. Сидить тут же найнята плакальщиця і, нахилившись уперед усім тілом, підперши боки обома руками, починає вити:

Я плачу, земля й небо плачуть!..

Я не плакала б так,

Але з коханцем моєї душі розлучив мене бог.

Майно, що ти зібрав, зосталося в степу, укритому куривою;

Твоя жінка зосталася справоруч.

Коли твої руки не зв'язані богом — біжи, як верблюжа, додому.

Хто тепер дивиться за добром, що ти зібрав?

Твоя жінка зосталася вдовою, твоя дитина сиротою.

А потім помовчить-помовчить, передихне,— і знову своє:

Ти точив свій спис на гарному камені,

Твоя сила розбивала скелі в дріб'язок,