Розділ «VIII»

— А як же? Та я недовго. Може там уже й нетреба людської помочи.

Чоловік зачинив двері, але скоро вийшов у якомусь теплому, старому піджаці з палкою в руках.

— Ну, ходім. Показуй дорогу.

Нера побігла вперед. Їй все здавалося, що чоловік не досить скоро поспішає.

От беріг. Одна людина похилилася над другою. Нера з виразом безконечного запиту дивиться в вічі.

Мужчина слухав серце. Видимо, воно функціонувало, бо мужчина звернувся до Нери.

— Нічого, не бійся: твій хазяїн буде жити.

Нера зрозуміла й двічі радісно гавкнула.

Мужчина ще похилився над півтрупом. Увагу його звернули на себе подрані плечі пальто й низ брюк.

— Еге, собачко! Так ти його й з води тягла? Молодець! Ну, тепер же йди за мною.

З трудом підняв півмертвого на плечі й поніс до своєї халупи.

Нескоро «він» виходився після того купання. Чи треба говорити, що життя Мери змінилося цілковито?

Далеко-далеко, на Сході, аж за Каспійським морем, може хто чував, живе численний нарід — киргизи. «Нас — що піску на березі морському. Подивись: вітер хмарами цілими жене його з місця на місце, а піску все не меншає. Так і нас»!— кажуть вони про себе. І називають вони себе не киргизами, а кхазаками. «Ми казаки»,— кажуть. Але всім вони відомі за киргизів, і так їх усякий і має.

Живуть вони серед широких степів, вільно носячись по них зі своїми отарами. Мало води в тих степах, дуже мало: часто від одного колодязя до другого треба їхати де-кілька днів, терплячи спрагу вдень і вночі. А приїдеш, кинешся до того колодязя, а там повно вонючого падла: чиясь злодійська рука не зупинилась і перед таким поганим ділом. І знов іде караван у випалену сонцем пустиню, знову мучаться люди й скотина. Чим далі йдуть, тим більше скидають тягарів з коней та верблюдів, стараючися хоч тим їм помогти, але даремно: от упав один «корабель пустині» і, підвівши очі під лоба, важко дихає; от і другий теж упав, там і третій... а впереді пустиня й пустиня без кінця...

Але що се?.. Он недалечко видно ціле озеро, повне вщерть води. Дерева млосно похилилися над ним і листом не ворушать; трава вохка, зелена, неначе просить спочити на ній... Кинеться подорожній туди, квапиться, забуваючи втому, з останніх сил б'ється,— і бачить страшну річ: все далі й далі неначе уноситься озеро те... й дерева підіймаються вгору... туманіє, туманіє... от ледве видко його... от і зовсім щезло... Це мара (міраж), що часто там мучить людей у пустині... І розпач заповзає в душу чоловіка, хочеться лягти в цей розпалений сонцем пісок і, не підіймаючи голови, віддати себе на волю долі.

А скінчиться пустиня зі своїми страшними пісками та спекою, — почнуться солончаки, «сор» по киргизькому. Білою-білою сіллю укривається земля,— кінь іде, так і сліду не видко. А в дощ сіль розпускається, і цілий степ стає багном, зав'язнути можна.

Землі ж, способної до хліборобства, дуже-дуже мало в киргизів; так хіба де-небудь озерце невеличке, або річечка тече в ярку, то, дивись, і деревце яке виросте й травиця на світ божий вигляне; а то все тільки самий полин по степу колихається та ще трави «сольник» та «солянка», що на солоній землі ростуть: червоні вони такі, неначе виросли з кров'ю политої землі. Та киргизи й не беруться до хліборобства, це в них за посліднє діло вважається, і в «ігенчі», себто в хлібороби йде уже тільки той, хто прожився зовсім, або в кого розбійники угнали всю скотину, ограбували все до ниточки. І не дивно: дуже вже трудно достається хліб киргизові, далеко трудніше, ніж у нас. Нам треба тільки виорати землю гарненько та засіяти, не лінуючись, а киргизові того мало, йому треба перекопати все поле канавами («арик» у них називається канава), напустити туди води з ближчої річки, та не раз, не два, аж поки земля пересякне водою,—і тоді вже тільки сіяти. А там, дивись, розлилася від дощів річка, прорвала заставу в головному «арику»,— і пішли хвилі на поле, знищуючи в одну годину все, над чим бідний киргиз працював невтомно цілі місяці. Та й мало хіба ще чого може статись із засівом? От тому киргизи й не дуже ходять біля хліборобства, а все більше скотину розводять: коней, овець, верблюдів, кіз, найбільше — овець. І такі жирні, важкі барани в них, здоровенні: діти навіть на них верхи їздять. А перед у стаді завжди ведуть кози. Часто зимою трапляється, що побіжить легка коза по замерзлій річці — й нічого їй, а як сунуть важенні барани за нею,— тисячами цілими тонуть та гинуть під кригою.

Та й з скотиною небагато краще, ніж з хліборобством. Цілий рік вона не знає, що таке хлів, загорода, і ніхто за нею не дивиться. Найде яка пошесть,— і старцем завтра встає той, хто ліг сьогодні багатирем. Киргизи не запасають сіна на зиму, і скотина сама себе повинна годувати. От вона й годує, розкопуючи сніг ногами. Киргизи так роблять: поперед пускають на пашу коней, бо коні зривають верхів'я трави; потім верблюдів, котрі з'їдають середину; і нарешті вже овець,— вони вже замалим не з коренем виривають усе. І біда-біда, як настане ожеледь («джут», як вони взивають): скотина не зможе пробити товстої криги, голод мучить її,— і цілими тисячами гинуть коні, вівці і все багацтво киргиза.

А то, буває, навалить снігу на аршин, підійметься хуртовина-низовка,—і жене страшенний вітер вздовж степу скотину,— аж казиться, бідна, від жаху; мчаться тисячами з диким проханням, з жалібним меканням, і кидаються в яруги, в ополонки озер.

Багато бід та нещастя валиться на бідного киргиза та на його майно в степу. Але все ж між ними бувають страшенні багачі — числом голів скотини. Вони іноді самі навіть не знають, скільки тисяч голів у них у степу випасається. Та й те сказати: багатому, як уже не як, а все ж трудніше збідніти, ніж бідному забагатіти. А до того ще такі звичаї існують у киргизів: багатий віддає де-що із скотини бідному на харч; той повинен ходити за скотиною, берегти її; що приплодиться, він бере собі, але за те на випадок пошести, або другої болісти — він уже з кожі повинен вилізти, а віддати те, що йому було доручене колись. І виходить так, що в багатого скотина ані падає, ані хуртовина її не замітає, ані в яри не провалюється, — гуляє собі та росте в степу.