Розділ «VIII»

Крик одчаю вирвався в нього з грудей. Але він міг кричати скільки угодно, — ніхто Його не почує, ніхто не прийде на рятунок.

Безумно, не пам'ятаючи сам себе, кинувся він у воду й поплив. Він ніколи не вмів добре плавати, а тут то просто бовтав по воді руками й ногами. Тонув, захльобувався, виринав знову, встигав щось крикнути в бездонну тьму, і знову поринав. Якась крижина боляче двинула його вбік і хвилину волокла за собою. Потім наскочила друга і вдарила по голові. Він крикнув і, тратячи свідомість, почав потопати. З нелюдським зусиллям махонув ще раз руками, вдарив ногами й на момент один вирнув наверх. І в цей момент почув коло себе щось тепле, чиюсь морду.

— Нера! — крикнув він у дикому приливі якоїсь безмежної радости й знову обезсилів. Руки, ноги відмовилися служити, він потопав, але блаженне почуття свідомости, що не потоне, огорнуло вже всю його істоту і, коли би можна так сказати, він потопав спокійно. Останній проблиск свідомости був той, що він перестав іти вниз, що якась незрима сила потягла його догори, а за тим усе потонуло в тьмі забуття.

Як Нера опинилася на березі, як вона попала саме туди, де потопав її хазяїн, хоч се було досить далеко від дому,— того ніхто не розкаже, це таємниця інстинкту, чи ще чогось. І як вона в бурхливих хвилях, серед криги, що неслася безпереривно вниз, могла тягти важке півмертве тіло, вона, обезсилена що-денним катуванням, хронічною голодовкою — це теж таємниця.

Але витягла. Аж до берега. Та поки тіло було в воді, тягти було легше, але от воно торкнулося землі — й одразу обважніло. Тягар став над сили.

Нера тягла свого хазяїна за плече, добре що матерія на пальті була міцна й витримувала. Голову одразу вдалося витягти на сухе, але решта тіла лежала в воді, і вода поволі завертала ноги по течії.

Нера вискочила на беріг. Вона не нервувалася, не суєтилася без толку; вона одразу зрозуміла ситуацію. Ясно було одне: ні на чию поміч надіятися не приходиться, треба в собі знайти сили на ввесь чин. Зоставити тіло так неможна, треба за всяку ціну витягти його на беріг, а потім уже думати про інше.

Нера одразу орієнтується. Коли зараз потягти за ноги — голова неминуче сковзнеться в воду, а Нера ясно знає, що того неможна. Значить, треба витягти більше голову на сухе,— і Нера починає тягти. У неї кров показалася на зубах, пальто не витримувало й рвалося, вона перехоплювала зубами далі, аж набився повен рот матерії,—і тягла, тягла. Голова трупа зачіпалася за землю й не давала тягти, Нера відкидала ту голову бистрим рухом ноги й знову тягла.

І нарешті витягла на беріг плечі й частину спини. Тоді аж, обезсилена, впала на землю й важко та бистро дихала, висолопивши язика.

А ріка вже бушувала в максимумі. Там десь лізла крига на кригу в весіннім пориві, гримотіли розломи ледяних пластів, сильно плюскали в воду цілі простороні криги, б'ючи фонтани в усі боки. Вітер свистів і поривами кидав дощ то на один бік, то на другий: швиргоне нараз тисячу крапель на одне місце, що вони аж не поспішаться падати, а потім розхвіяно закрутить дощові струмки,і вони знову розгубляться, не знаючи куди летіти. Як глупий полководець із салдатами..

Нера відпочивала недовго. Вона знала, що вода буде прибувати, і зробленого мало. Відважно кинулася в воду й почала заносити ноги на беріг. Це було легше, і скоро тіло стало рівнобіжно з лінією води.

Тоді Нера кинула ноги й почала знова затягати голову далі на сушу. І так кілька разів, аж поки все тіло не опинилося досить далеко від краю берега.

Переконавшися, що вода, як би не прибувала, вже не досягне тіла, Нера побігла. Бігла певно, наче ввесь вік жила на цім березі.

Пробігла сажнів з двісті — халупа. Небалований життям чоловік загородив собі закуток і жив, з тяжкою бідою годуючи сім'ю. Околодок прийшов був раз, запитав, яким правом построївся на чужій землі? Хто тобі позволив? Але чоловік нічого й не відповів навіть. Та околодок і сам бачив, що тут нічим не поживишся, махнув рукою, пішов та більш і не приходив.

От до цієї халупи бігла Нера. Прибігла й почала скребти лапами в двері. Спочатку не дуже, потім дужче, настирливіше, а нарешті вдарилася всім тулубом об двері. Вони одчинилися — видимо не замикалися ніколи.

— Хто там?— почувся спокійний голос. Так спокійно серед ночи могла говорити лише людина, яка і в думці не припускала можливости лихого вчинку над собою.

Чиркнувся сірник, у сіни вийшов мужчина. Нера почала так виразно припадати до землі, скавуліти, обертатися до дверей, що нетрудно було її зрозуміти.

— З ким ти там? — почувся жіночий голос.

— Спи спокійно, Настю. Це собака. Видимо, з кимось сталося нещастя.

— Так ти підеш?