Розділ «Андрій Кокотюха Шлюбні ігрища жаб»

Скреготнувши зубами, Максим повісив трубку. Алла стояла поряд, дослухалася до розмови, отже переповідати її суть не було потреби.

— Вона має рацію, — у голосі Алли дзвеніла неприхована ненависть.

Неприємності почалися вже ввечері. Алла зустріла Максима, вичавленого роботою, спекою і нервами, розповіддю про дзвінок свого батька. Він говорив дуже обережно, але підозра так і відчувалася у кожному слові. Подзвонила дівчина, голос незнайомий, себе не назвала, спитала, чи знають батьки, що їхній майбутній зять вже одружений і не розлучений з першою дружиною, ухиляється від сплати аліментів і взагалі сволота, яких мало. Ні, сказав батько, йому це невідомо, і він не думає, що це взагалі можливо. Поцікавився, з ким він, врешті-решт, має честь розмовляти. Вона назвалася першою дружиною Сергія. Якого, вибачте, Сергія? Вашого майбутнього зятя! Але його звуть Максимом, ви помилилися! Ця сволота може навіть ім’я поміняти, аферист, мисливець за приданим! Батько запропонував спокійно в усьому розібратися. Тут, сказав він, можна дійсно припуститися помилки. Звідки у вас, дівчино, цей телефон? Вона відповіла, що це не має значення, вона хоче просто попередити про небезпеку. І раптом питає: а чи Романенків це квартира? Ні, відповідає батько. Перш ніж говорити, треба завжди дізнатися, чи туди ви потрапили. З нашим телефонним зв’язком… Ну, тут вона закричала, заойкала, заплакала, почала вибачатися, казати, що вся на нервах і справді помилилася, ще раз вибачилася, ще, ще… Батько сказав, що змушений був після цієї розмови пити валідол. Матері нічого не сказав, але вважає за потрібне довести це до відома доньки, він же не ворог, він певен, що це ідіотська помилка, але, але, але…

— Гидота! — тільки й спромігся вигукнути Максим.

— Я посміялася в трубку, але мені теж захотілося валідолу, — серйозно сказала Алла.

— Вона доконає нас раніше — я попереджав!

— Ти, я бачу, щасливий!

— А ти, я бачу, дурна!

— Не будемо сваритися, — примирливо запропонувала Алла. — Ми навіть не захищаємося. Ти помітив?

Обоє боялися, що на цьому не скінчиться.

Побоювання були небезпідставними, Максим переконався у цьому на власній шкурі вже наступного ранку.

Його затримав патруль, коли він спускався у підземний перехід в центрі міста. Їх було двоє — камуфляжний омонівець і сержант у нового зразка синій міліцейській формі. Міцно взяли під руки, відвели вбік. На них вже чекала Тамара. З синцем під оком.

— Цей? — зацікавлено спитав омонівець.

Тамара похитала головою.

— Схожий, але не він. Вибачте, хлопці, той, швидше за все, змився.

Патрульні стенули плечима. Спека, нудьга, все одно розрядитись треба, тепер півгодини є про що потеревенити, а там ще щось трапиться…

Тамара не поспішала йти геть. Нахабно посміхаючись, вона витягла з сумочки хустку і кількома вправними рухами позбавилася синця.

— Що це означає? — зберігати спокій Максимові насилу вдавалося.

— Вони клюнули! — у голосі Томки бриніла дитяча радість. — Я сказала їм, що ти схожий на хлопця, який п’ять хвилин тому у прохідному дворі спробував забрати в мене сумочку і набив! Купилися, купилися! — Вона навіть у долоні заплескала.

— І для чого тобі цей спектакль?