Розділ «Андрій Кокотюха Шлюбні ігрища жаб»

— Тепер ми підійдемо до найбільш оригінального і найбільш цінного експоната приватної колекції барона Таверне!

Екскурсанти скупчилися біля картини, єдиного експоната, який знаходився в наступній кімнаті. Макар зробив кілька спритних рухів і опинився в перших рядах глядачів. Жінка-екскурсант стала так, щоб усім було видно, і продовжила:

— Як ви бачите, це традиційний приклад живопису епохи Ренесансу. Картина ця цікава перш за все своєю історією. Англійський мистецтвознавець Герберт Кейтервіл дев’ять років тому взяв історію цієї картини за основу для науково-популярної праці «Нерозгадана таємниця Відродження», де виклав кілька версій появи цієї картини і спробував встановити її авторство. Праця, видана окремою книжкою, ось вона, мала певний резонанс у мистецькому світі, бо авторство «Жінки з кошиком винограду» й досі точно не встановлено. Дехто приписує її до ранніх робіт Маркантоніо Раймонді, інші переконані, що це — учнівські вправи Лоренцо Лотто, але найбільше обгрунтованих тверджень є про те, що полотно належить пензлю нідерландського художника Йоахіма Бекелара.

Глядачі набрали розумного вигляду і поважно закивали головами.

— Картина дісталася нинішньому власникові у спадок від прадіда, який зовсім не цікавився мистецтвом, і полотно знайшли у підвалах родового палацу Таверне. Як з’ясувалося згодом, раніше картина належала одному дворянину, який розорився і роздав майно за борги. Таверне почав вивчати історію походження картини, і з’ясувалося, що ще раніше ця картина стала приводом для сварки й убивства. А до того…

Макар вже не слухав її, а замість картини побачив на стіні, як на екрані телевізора, пана Яцинського, який ходить туди-сюди по своїй камінній — це ж треба, спеціальну кімнату з каміном на дачі збудувати, це вже від жиру! — і читає йому лекцію про суть мистецтва.

— Одні вважають мистецтвом непомітне видобування гаманців з кишень пасажирів громадського транспорту. Інші вміють вправно відімкнути будь-який замок і переконані, що мистецтво — це те, чим займаються вони… Але існують справжні цінності, зрозумій це! Колись один придурок поцупив золоту статуетку Шіви. Переплавив витвір мистецтва на брутальний шматок жовтого металу і комусь там продав за ціну, яка в двадцять разів нижча вартості статуетки, виробу з цього золота. Або інший приклад — один прищавий спритник поцупив картину раннього Коро, тобі, до речі, щось говорить це ім’я? Так я і знав, та менше з тим… Він вирізав полотно з дорогоцінної рами і викинув, а раму продав невизнаному художнику на прізвисько Гепа, який малював благенькі копії шедеврів і продавав їх за валюту, бо вправляв їх у оригінальні рамки. І таких прикладів — море! Тотальне невігластво! Люди не знають, що мистецтво приносить великі гроші вже через те, що воно вічне! Ти хоч розумієш, про що я говорю?..

Макар труснув головою — і марево щезло. Екскурсанти повільно рухалися до наступної зали, а він, як справжній цінитель образотворчого мистецтва, стояв і зирив на картину невідомого художника «Жінка з кошиком винограду».

Пан Яцинський знає людину, яка заплатить кілька мільйонів «зелених» за цю картину. Приватна колекція барона Таверне об’їздила вже півсвіту. В Києві вона опинилася завдяки сприянню Французького культурного центру. Виставка тривала лише тиждень. До закриття лишилося три дні. Часу в Олега Макарчука, злодія на прізвисько Макар, було обмаль…

— Сьогодні, мужики, я йшов на чергування з задоволенням!

Вася Бутейко завжди бурчав, коли йому випадало нічне чергування. Він скаржився всім підряд, що взагалі розучився спати, і навіть не допомагає куплене за долари імпортне снодійне, від якого його жінка вирубується моментом у будь-який час.

— Що в лісі здохло? — запитав Коля Людник.

— Нічого не здохло! Жінка моя народилася, іменини в неї сьогодні! — Вася сяяв, як олімпійський карбованець. — Завжди я шукаю підстави для того, щоб кудись змитися, і Людка бурчить, що я не люблю її друзів.

— Ти справді їх не любиш?

— Не переварюю! Збираються баби й базікають про білизну й панчохи зо три години, а мене іноді запитують, наприклад: «Як ви вважаєте, Васілій, чи носили араби підв’язки у минулому столітті?»

Людник реготнув.

— Ага, тобі смішно! — Бутейко розпалявся. — Здається, нормальні люди, а мелють чортзна-що! Вони сідають грати в преферанс. Я не вмію. Теща, яка теж з’являється в цей день, сідає з плетивом біля телевізора, і на мене лишається тесть, відставний полковник, який п’є горілку і розповідає анекдоти та епізоди зі свого армійського життя, причому щоразу одні й ті самі і в однаковій послідовності. Я слухаю його мовчки й киваю, мов китайський болванчик, а він всім розповідає, який я чудовий співбесідник! Ну, як таке витерпіти?

Людник конав від сміху, Бутейко махнув рукою.

— Давай, давай, весело йому…

Боря Кравець, третій охоронець, відірвався від газети: