Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Підшукаємо сухого місця. Перезаряджайте зброю. Хто має ще й штуцери, Ілько втовкмаче, як ними палити.

Розсілися на схилі яруги і почали готувати зброю до несподіванок. Аж до вечора сюди долинали стрілянина, гуркіт гармат, а коли стемніло, Санько повів своїх хлопців понад річкою подалі від містечка. Решту ночі провели далеко від містечка, так і не потрапивши до свого табору.

Табору дісталися, коли сонце вже почало пригрівати боки, а військо шаргородців разом з кривоносенцями вже загнало найманців до фортеці. У таборі залишилася сама лиш сторожа та їздові, й нікому було ними розпоряджатися. Надалі Голота наказав усім відпочивати, і їх ніхто ні про що не розпитував, а їздовий Мирон Набока був радий тому, що всі хлопці повернулися з вилазки живими.

Німецькі найманці заклято боронилися у замку, і козацьке військо Кривоноса та шаргородців зазнало важких втрат. У перший день боїв у шаргородців не загинуло й десяти чоловік, а за два дні приступів до клятого замку полягло до тридцяти найкращих шаргородських хлопців. Десятники почали ремствувати перед Гунтою, дорікаючи йому за безцільну погибель людей. Тут було багато рідні, і в когось загинув брат, у когось син або ж зять. Треба було вирішувати подальшу долю шаргородців. На сотенній раді поклали рухатися далі, виконуючи маніфест Богдана Хмельницького про збір війська до Старокостянтинова або ж Білої Церкви.

Назар Гунта відвідав молодого Кривоноса і повернувся від нього злий, немов ланцюговий пес.

— Вирушаємо завтра! — коротко оголосив своїй старшині й наказав вийти з містечка та стати табором неподалік нього.

У десятці Санька також панувало розчарування від облоги Меджибожа, тим більше що загинув молодий хлопець Олег Ратько. Всі полюбили цього завзятого сміливця та невтомного у бійці рубаку, але куля, пущена зі стіни замку, завдала йому смертельної рани. Знахар Царан сидів побіля нього цілу ніч, зганяючи пропасницю,[76] прикладаючи до чола шмат мокрої сорочки та обтираючи його вичавками з яблук-кислиць. Та вранці Олег покинув білий світ.

Голота домігся у Гунти дати йому в десятку Омеляна Таранду, сусіда Яринки в місті Шаргороді, веселого хлопця та гарного співака. Серед ночі Санька розштовхав від сну їздовий Мирон, передавши наказ миттєво явитися до отамана Назара Гунти. Санько протер очі й побіг до намету наказного отамана. Вже через хвильку його пропустив до намету вартовий.

— Пане сотнику… Пане отамане… — запнувшись, виговорив Санько і застиг, чекаючи слова від Гунти.

У наметі при мерехтливих вогниках лоївок сиділа вся старшина шаргородської сотні.

— Десятнику! Піднімай своїх, і одна нога тут, а друга — там! Вивідай, що за військо зупинилося неподалік від нашого табору! — схвильовано мовив Назар.

Голота з розумінням поглянув на сотника і попрохав:

— Пане Назаре, зі мною нехай підуть вістові, з десяток чоловік. А до кривоносенців пошліть людей, нехай і вони знають… поряд ляхи.

— Ти, Голото, не швиди, а чекаємо від тебе посланця ще до зорі! — сердито відказав Гунта, невдоволено зиркнувши на нього.

Санько вже підняв полог намету, а тоді, повернувшись до отамана, тихо вимовив:

— Прошу Богом, пане отамане, підіймайте людей удосвіта, я тих ляхів добре знаю.

Десятка Голоти до приходу десятника вже стояла на ногах, і Санько, поглянувши на їздового, кинув:

— Ти що, вже тут і за отамана!

Мирон Набока здвигнув плечима і, винувато схиливши голову, відійшов у темінь. Почулося тупотіння ніг, і побіля їхнього воза з’явилися вістові, хто вже при зброї, а хто ще навішував на себе припаси.

Вийшли з табору і, тримаючи напрямок за місяцем, який ще не встиг заховатися на заході, ланцюгом потягнулися за десятником. Пройшли з милю, і Санько відправив одного вістового в табір, тепер було безпечніше рухатися вивідувачам гуртом, тримаючи вістових подалі від себе. Та ось всі одночасно почули іржання коней, сміх, а мова була незрозумілою, і Голота, взявши з собою чотирьох хлопців, немов щури, почали пробиратися вперед. Застигши на місті, Санько приклав долоні до вух і довго вслухався в людські голоси.