Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Хлопці, це — ляхи! Безсумнівно, — шепнув до своїх Санько і наказав посилати вістового, а вони ще наблизяться до чужого табору.

Попереду десятник Голота, за ним — Петро Гонтар, а Ілько Титикало — позаду. Всі почули притишену польську мову, і Санько, діставши ножа, наказав хлопцям чекати. Голота поступом рухався далі, відчуваючи в собі дикого звіра-мисливця. От уже він почув, звідки чулися голоси, і застиг, вглядаючись у темряву, але обрисів вартових не помітив. Знову почув польську мову і, не ризикуючи нападати на ворожу залогу, поповзом повернувся назад.

— Швидко, але тихо повертаємося, за мною, позаду — Гонтар. Дивись мені, Петре, — наставляв хлопця Санько, і вони, пригинаючись, заспішили до свого загону.

Не пройшли і сотні сажнів, як позаду почулися зойк і глухе гупання об землю. Санько з Іллею миттєво притулилися спинами один до одного і з ножами в руках чекали, що буде далі. Петра позаду не було чути, і Санько, намацавши якусь палицю, розмашисто жбурнув у той бік, де мав бути їхній товариш. Палиця в когось влучила — Голота почув легке вовтузіння, де вона повинна була впасти. Друзі притиснулися сильніше спинами, щоби в разі небезпеки миттєво схопитися на ноги. Почувся легкий тріск гілки, і Санько на тлі небосхилу помітив згорблену постать, та обриси — не Петра Гонтара. Невідомий крався, крок за кроком наближаючись до застиглих перед стрибком друзів. Санько відчував напруження Титикалової спини, а в самого аж холодний піт запік очі, котячись із чола. Санько притиснув вільною рукою до боку Ілька, що означало: першим б’ю я. Біда була в тому, що іншого ворога вони не бачили, тому нападати слід було за слушної нагоди.

До згорбленої постаті лишалося кроків зо три, коли Санько запримітив другу рухливу постать людини, в якої в руці мерехтіла шабля. «Це не розвідувачі…» — пробігла радісна думка в голові Санька. Тим часом невідомі не помічали побіля себе заклятих ворогів, а обидва бувалі вивідувачі вичікували своїх недругів. Раптом той, що крався попереду, присів на витягнуту руку від Санька і він навіть почув його' сопіння. Санько затаїв дихання і вже знав, що перший його віддих буде для нього останнім. Широким колом, не підводячись на ноги, він провів ножем у напрямку горлянки і відчув, як лезо ножа перетнуло ворогові шию. Титикало одночасно з ним стрибнув у напрямку іншого, але хлопці почули тільки, як залопотіли кущі. Ілько повернувся, і вони також стрімко заспішили подалі звідтіля.

Втрапили до свого гурту, і Голота на ходу ошаліло крикнув:

— До табору, швидко! Ми з Іллею позаду!

Стривожені невідомістю хлопці з десятки Санька і решта вістових рвонулися бігти так, що Титикало крикнув Санькові: — Та угомони їх! Дерева поваляють…

У таборі вже були, як і вимагав Гунта, до зорі, і Голота, поспішаючи до отамана, задоволено відзначив, що шаргородці вже приготувалися до зустрічі з ляхами. Застав сотенного на вранішній нараді, і Назар, узрівши свого десятника, махнув рукою, запрошуючи до кола старшини. Санько швидко розповів про їхні пригоди вночі побіля польського стану і виклав гадку, що ворог вже знає про їхнє розташування. Гунта вислухав ще декількох старшин та наказав рухати своє військо в напрямку річки Бужок, далі проти течії її правим берегом, не залишаючи ворогу надії вдарити по них з усіх боків, Швидко вся верхівка розійшлася по своїх ланках, і рухомий табір шаргородців невдовзі без ґвалту та зайвої метушні вирушив у дорогу, прямуючи на північ.

Назар Гунта доручив Санькові з Іллею залишатися непомітними на місці їхнього табору та вести нагляд за тим, що діється поблизу Меджибожа. Хлопці, покружлявши навколо колишнього табору, вибрали собі безпечне, на їхню думку, місце поблизу самого містечка. Домовившись поміж собою не втручатися у бойові перипетії, приховали коней у знайомій ярузі, а самі забрались неподалік на величезного дуба. Чекати якихось змін довго не довелося. Побіля фортеці зчинилася стрілянина і почувся гомін бою, що розростався, а побіля них з’явилися польські жовніри, які купами сунули до фортеці. Не зовсім затишно було сидіти на розлогому гілляччі, та вони, можливо один раз у житті, споглядали смертельні бійки козаків то з ляхами, а то з німцями. Голота зрозумів, що Кривоніс не повірив шаргородцям і не залишив Меджибожа, а тепер його козаки б’ються на два боки. Та коли вщухла стрілянина тут, а долинала десь здалеку, хлопці зрозуміли, що ляхи заволоділи містом і їм до темряви треба вибратися звідсіля.

Але не тільки їм припала до душі ця вигідна місцина — неподалік розмістили свій дозор декілька ляхів, а побіля самого дуба двоє вправних куховарів розпалили вогнище і готували їжу. Хлопцям нічого не залишалося, окрім як напасти на ляхів і чухрати звідси до схованих коней. Почали злазити з дерева, остерігаючись виявити себе в такому незручному становищі.

Побіля багаття так і лишалося двоє з решти дозорців, які сиділи в засідках десь подалі від вогнища. Вариво почало випаровувати приємні пахощі, й Голота зрозумів, що більше зволікати не можна — в ляхів скоро вечеря. Він дістав ножа і показав на вибраного ним ляха, Ілько махнув головою, і вони одночасно метнули ними в спини старанних куховарів. Опинившись побіля забитих, видобули свої ножі, а Ілько ще й торбу одного з ляхів прихопив, промимривши:

— Вибач мені. Вона тобі не потрібна…

Їм вдалося вибратися з-під Меджибожа непоміченими, і вже вранці вони натрапили на передовий дозор шаргородців.

Відпочивати не було коли, вранці почали переправлятися через річку Бужок, знайшовши брід, про який знало багато шаргородських вояків. Тільки вже під вечір, обладнавши табір, шаргородці, а звісно і Голота з Титикалом, змогли відпочити.

Вдень передовий шаргородський загін натрапив на козацький роз’їзд з містечка Красилова, і хлопці дізналися, що головне військо гетьмана Хмельницького рухається з-під Білої Церкви в бік Старокостянтинова. Рух сотні Гунти припинився, і сотня почала готуватися до ночівлі. Красилівці на чолі з отаманом Миколою Поляхом довго засідали та пригощалися у шаргородської старшини просто неба на застелених стільниках.[77] Отаман дав добро пригощатися медом, і опісля військових балачок почали точитися бесіди про врожай, скору косовицю сіна та розподіл земельних угідь після перемоги над ляхами.

Санько Голота побачив, що красилівський ватажок говіркий і роками вони з ним перевесники,[78] почав прислухатися до його перемов. Потроху й собі інколи вставляв слівце, так вони обоє не помітили, як розговорилися один з одним. Та вже нікому не було діла до того, хто з ким розмовляє, захмелілі козаки відводили душі, чешучи язики, аби хто слухав.

Микола Полях вже мав двох дітей і весь час розповідав про них Санькові: які в нього хлопчаки здібні та спритні, а старший, Купріян, вже за батькову шаблю хапається. Мав Микола і свій наділ від батька, та жиди забрали в заставу, коли був неврожай й нічим було годувати родину. На ляхів та жидів працювали з ранку до вечора — і ледве зводили кінці з кінцями. Та вже коли жиди взяли і церкву в чинш,[79] терпець урвався і Микола один з перших у Красилові розтрощив голову жидові та подався у військо Хмельницького. Родину довелося переховувати в Хмільнику, доки не вигнали ляхів та жидів з його містечка. Санько розповів про свої життєві перипетії, та з теплотою в голосі згадав свою Софію, не забувши, однак, і про тещу.

Рано-вранці красилівці виїхали в роз’їзд, а шаргородці взяли напрямок до Старокостянтинова.

Наступного дня в післяобідню пору Гунта наказав розташовуватися табором, розраховуючи на довготривале перебування під містом. Отаман з декількома десятками своїх козаків виїхали до міста засвідчити свою появу побіля полкового міста. В’їхали до міста без перешкод, а вже коли завернули до фортеці, їх зупинили сторожові козаки. Наказавши свиті Гунти поки що вичікувати неподалік фортеці, отаман з двома старшинами вирушили до курінного в супроводі сторожі. Назар повертався на своїй Долі попереду, а позад нього їхали двоє старшин, про щось сперечаючись поміж собою. Під’їхавши до свого загону, Назар невдоволено махнув рукою, мовляв, від’їжджаємо. На шляху до табору він, чортихаючись, почав оповідати про перемовини з полковником.