Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Ви, хлопці, не сумуйте. Хоч нам і не виділяються харч та заряди, здобудемо це все у ляхів… Пани покладливі, — пізніше зі сміхом мовив Гунта, і всі зареготали від дотепності отамана.

У своєму таборі відпочивати шаргородцям не було коли: в окрузі снували ляські загони, які весь час пересікалися з шаргородськими роз’їздами. Тепер на вивідування Гунта посилав до трьох-п'яти десятків козаків, і вони щораз частіше затівали бійки при зустрічі з ляськими драгунами. Такі пересічні бійки швидко закінчувалися, але кожного разу до табору привозили одного-двох забитих. Вечорами збуджені хлопці розповідали про двобої з поляками, додаючи до розповідей свої «звершення» або переінакшуючи чужі вчинки. Старші козаки не перебивали молодь під час розповідей, а тільки посміхалися, погладжуючи вуса.

Якось виділився Омелян Таранда, який затіяв двобій з молодим ляхом. Після недовготривалого дощу майже впритул зустрілися два гурти ворогуючих сторін, і зверхники поляків та шаргородців не прагнули затівати бійки, шкодуючи коней, аби не товктися в багнюці. Але раптом з ляського загону вирвався вершник і, зупинившись неподалік, махнув рукою, запрошуючи на двобій. Із шаргородців ніхто не озивався, та ось із гурту вискочив Омелян і, вийнявши шаблю, поскакав до ляха. Поляк шанобливо привітав козака, й Омелян схилив голову. Лях вихопив рапіру і з ходу ледве не заколов Омеляна, але той встиг відхилитися.

— Якого дідька він вискочив неначе Пилип з конопель! — вилаявся Санько.

Ілько Титикало з Паньком Сербином чортихнулися, та все ж словесно підбурили Таранду:

— Крутись, дурнику! Бий під бік, коня підніми, шаблю перекинь, — почали звідусіль волати.

Двоє завзятих молодиків щодалі завзятіше нападали, та не могли завдати шкоди один одному. Вже не раз було чутно стукіт шаблі Омеляна об панцир ворога, але марно. Голота нервував, він уже розпрощався з Омеляном і міркував, а що він розповість його старенькій, Яринці… Поляки також не втручалися у двобій та й собі волали, підтримуючи свого драгуна: «Віват, Леоне! Віват, сміливцю! Добивай холопа!»

Заплетена грива драгунського коня розтріпалася, і їхні коні, обляпані червонуватою багнюкою, були схожі на чотириногих чудовиськ. Голота бачив, що сили полишають Омеляна, і здалеку були помітні криваві плями на його одязі. Польський драгун розмахнувся рапірою і хотів по-шабельному прикінчити Омеляна, та той встиг захиститися шаблею, і рапіра, сковзнувши шаблею, переламалася об ефес Омелянової шаблюки. На мить драгун застиг, глянувши на зламану рапіру, й цього Омеляну було досить, аби завдати разючого удару під занесену руку ворога.

Драгун якось випростався, садячи на коні, та дивився на свого супротивника, а Омелян тримав шаблю напоготові й зорив на нього. Санько встиг угледіти смертельний випад свого козака і закричав до нього:

— Скачи сюди, до нас! Досить буде!

Омелян крутнувся на місці та припустився до свого гурту і вже не побачив, як його супротивник, схилившись в один бік, звалився з коня. Козаки мовчки поглядали, не розуміючи кінця поєдинку, а коли лях звалився, закричали:

— Наша взяла! Омелян — звитяжець!

З ляського боку було тихо, та коли козаки заволали, звідти почала доноситися лайка, і з десяток ляхів піхом підскочили до ляха, який впав з коня, та, поклавши його на полог, понесли до свого загону.

Голота крикнув:

— До табору, шаргородці! — і загін, набираючи швидкість, помчав до табору з криками та гейканням.

Звісно, Омелян виглядав тепер в очах молодих шаргородців лицарем та завзятим рубакою. Санько дочекався, коли вихваляки, які побіля нього вертілися, пішли, і, відвівши в бік Омеляна, сердито мовив:

— Вискочиш хоч ще раз — почастуємо киями! Щасливець!

Поміж шаргородцями пішли чутки, що величезне військо Хмеля рухається на захід і вже скоро буде тут. Отаман не заперечував цих чуток, а тільки Санько примітив, що ляхів в окрузі не стало. Вже декілька днів вони кружляли все далі й далі від табору, та ворога навіть так і не побачили. Він вирішив йти до отамана з проханням надати спочинок його десятці, яка вже давно не знала спокою, нишпорячи полями та перелісами. Назар Гунта не став перечити своєму десятнику, і хлопці з радістю готувалися до поїздки в місто. Дістали з мішків найкраще вбрання та підрізали один одному занехаяні чуприни.

Наступного дня одягнені, немов на оглядини, виїхали до Старокостянтинова, отримавши від товаришів настанови та прохання прикупити якісь цікавини. Виїхали до міста раніше, і коли над містом залунали мелодійні дзвони замкової церкви, десятеро вершників в’їхали до міста через південні Меджибізькі ворота побіля річки Случі. Під час калатання дзвонів, що закликали православних до молитви, спішилися, шанобливо осіняючи себе хресним знаменням.

Сторожова варта не стала докучати козакам, і Санько повів усіх за собою на передзамкове торжище. Була неділя, і на торги з’їжджалися всі, хто мав щось вигідно продати. На торговий майдан збиралися люди з кошиками, луб’яними козубами, попутно тягнулись міщани з малими візками на дерев’яних колесах. Що ближче під’їжджали до базару, то сильнішим ставав людський гул. Врешті-решт Санько побачив конов’язі, і побіля них уже вертілися хлопчаки, пропонуючи доглянути та напоїти коней. До Санька причепилося двоє жвавих з чорними кудлами та великими очима парубчаків. Вони один поперед одного хапалися за гнуздечки Воронька, показуючи руками їхню конов’язь. Санько, побачивши такий безлад, крикнув своїм: