Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Один з його сотників, підвівшись із лави, присмалив люльку і каже, випускаючи дим:

— А то й що, будуть наші хлопці їх колошматити. Побачимо ще й німців, ляхів уже били!

Заговорила старшина, узгоджуючи своє, але майже всі погодилися разом з шаргородцями віддубасити німецьких найманців. Полковник Кривоніс після обговорення запросив до намету Назара Гунту з декількома своїми сотниками, а через якийсь час вийшли до своїх з гарною новиною: «Завтра вранці!»

Після повернення Гунти з гуртом козаків од кривоносенців військо шаргородців почало готуватися до приступу містечка. Гармаш Джогарда гукнув до свого воза дужих парубків, і вони допомогли витягнути з воза та закріпити в станку єдину гармату. У Джогарди хоч одна була гармата, та з добрячим дулом, і він полюбляв вихваляти її:

— До біса, що одна! Я з неї і муху можу вцілити за п’ятсот сажнів!

Тепер, відчувши потребу у своїй вправності, Джогарда вертівся побіля своєї гармати, приспівуючи вголос слова однієї і тієї ж пісні:

То як ядра загудуть —

Ей, то ти схоронися

А як відданиці[71] заспівають —

Ей, то ти озовися…

Іншого разу хлопці покепкували б з нього, але всі були зайняті підготовкою до бою і було не до жартів.

Десятка Голоти також старанно готувалася, їм першим йти на ворога, протоптуючи шляху місто від ворожих дозорців. Оглядівши своїх соколів, як він полюбляв жартувати, Санько примусив їх раніше вкластися спати. Сам заснув швидко та міцно і, коли до нього прийшли сновидіння, вже не зміг відокремити сну від дійсності.

…Ще з ночі стоять один проти одного двоє величезних війська. Воїни обох військ стоять упритул з оголеними шаблями, а списи майже торкаються грудей передніх воїнів з одної і другої сторін. Санько зі старшими друзями стоять плече в плече попереду козацького війська і не сміють навіть глянути один на одного. З боку ворожого війська зійшло рожеве сонце і почало сліпити очі Санькові та його побратимам. З передніх рядів ворога почувся і почав ширитися схвальний гомін, розростаючись до грізного людського гулу. В перших рядах вороги навіть і губами не ворушили, а гул дедалі посилювався. Та ось у передових ворожих воїнів очі заблищали криваво-холодним сяйвом. Туга оволоділа серцями козаків, та вони, ставши пліч-о-пліч, трималися на ногах, не даючи один одному впасти. Позаду козацького війська коли-не-коли чулися вигуки: «А гетьмана немає… а гетьман де? А гетьман нас покинув, а гетьман хворіє, а гетьман волю продав, а вже не Хмелеві ми діти!»

Вороги чули голоси в козацькому війську і почали шкірити зуби, вицокуючи ними по-звірячому та на очах у козаків ставали немовби вищими.

— Тримаймося, хлопці! Це бісівські витівки, Христос із нами, і Богдан не покинув нас. Ми його діти! — на тлі ворожого гулу почувся голос Петра Гусака.

Щільніше притиснулися козаки плечима, і от позаду почали затихати крики, які хулили гетьмана. Затурбувалися ворожі ратники, а в очах багатьох замість сяйва з’являлися дірки. Тепер позаду у сотні Гусака ширився переможний гул, і до них долинало відлуння гетьманського голосу:

— Тримаймося, братчики! Гетьман з вами, з вами до останку. Вирвемо собі волю у ворогів наших, не зрадимо Христову віру!

Гул у ворожому стані вщухнув, а натомість одні й другі стояли, нашорошивши вуха та не опускаючи зброю.

Сонце, яке світило з ворожого боку, якось непомітно померкло, і над велетенським полем посутеніло. У цей час десь з’явилися, а можливо вони вже давно летіли, гусячі ключі з людськими головами. З козацького війська один за одним почали вилітати люди без зброї, у білому спідньому, та приєднуватись до безконечної зграї птахів. А коли над їхніми головами почали низько опускатися гуси, з перших лав козацької сотні злетіли за ними Санькові друзі. Петро Гусак, стрепенувши руками, відразу вибілився і без жодного слова злетів і зайняв місце в гусячому ключі. Санько хотів щось йому крикнути навздогін, але йому перехопило подих і він тільки з жалем дивився вслід гусячій зграї. Вже віддалившись, Петро Гусак зробив невелике коло над величезним полем з військом, і до нього почали приставати свої й ворожі гуси-люди.

Поле з величезним військом здригнулося, немовби від струсу землі, і затіпалися ворожі ратники, кожного разу при струсу зменшуючись і входячи тулубами в землю. Декотрі з них оговталися і, кинувши зброю, почали швидко втікати, а козакам нікому було крикнути, аби переслідували ворогів.