Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Той, що був поряд з Іллею, почухав потилицю і мовив:

— Може, ти якийсь брехун, досить теревенити, доведи!

Титикало недбало оглянув вершників і, приклавши долоні до рота, пугукнув. З усіх окраїн галявини понеслися козацькі пугукання, і коли Титикало підійняв уверх руку, все стихло.

— Дідьки ви лісові, розпугукались. Ми — кривоносенки, ти ж чув… А зброю не складатимемо, полковник нас за це на киї віддасть, — розчаровано мовив перемовлювач.

— Не забираємо ми вашої зброї, свою маємо, а от проїхати з нами просимо, — вже примирливо мовив Титикало.

Угледівши, що все залагоджується, Санько вийшов з укриття і, привітавшись з вершниками, додав:

— Ми — шаргородці! Прямуємо до свого полку, та затримались через клятих німців у Меджибожі.

Потиснув руку пішому Кривоносенковому вояці та мовив далі:

— Ми тут неподалік, до темряви будемо на місці!

З кущів висипали хлопці і все ще сторожко стали поряд з Голотою, тримаючи в руках зброю. Дісталися цілим кагалом до схованки коней і невдовзі вже були в таборі.

Титикало з десяткою лишився побіля їхнього воза, а Санько, розвівши руками, наказав кривоносенцям поки що скласти зброю і піхом заспішив до Назара Гунти, та швидко повернувся, запросивши гостей.

Гунта вже чекав на вояків з полку Кривоноса і, приязно привітавшись, почав розпитувати старшого про їхнього полковника. В козацькому війську вже знали про смерть батька Максима Кривоноса, а син ще не встиг про себе пустити добру славу. Але Гунта почав вихваляти їхнього молодого полковника, не забувши сказати, що чутки ходять про непомірну жорстокість їхнього полку на теренах України. Михей Хруник, так назвався десятник з полку Кривоноса, не сперечався з Гунтою, і вже через якийсь час сотник запросив своїх старшин, та, відокремившись від гурту, влаштувалися біля вогнища. Кухарі всім подали смажене м’ясо та мед.

— Не йметься мені, козаки, щоби німець сидів телепнем, не за тим вони прийшли в нашу землю, аби сидіти, — під час вечері почав розмову Назар Гунта.

Після його слів обидві сторони жваво заговорили, і Хруник, розгарячившись, вигукнув:

— Добре було б, пане Назаре, вдарити по німчурі разом з нами. В нас хлопці завзяті, живими не випустять нікого!

— Знаю, знаю, можеш не говорити, про вас слава біжить попереду. Та і мої не ликом стьобані,[70] з живих не злізуть! — сказав Гунта, і всі зареготали.

Мед подали ще, та Назар відсторонив напій і, підвівшись, наказав своїм обозним облаштувати для гостей нічліг.

Вранці Гунта з трьома десятками шаргородських козаків попрямували до полку молодого Кривоноса. Вони об’їхали чималий лісок, і побіля річки ще здалеку їх зустріли охоронці табору. Швидко порозумілися, і сотник шаргородців з Хруником та своїми старшими зупинилися побіля намету полковника. Підморгнувши шаргородцям, Хруник зайшов до намету свого полковника. Молодий Кривоніс вийшов з намету і не зовсім чемно поглянув на прибулих шаргородців, та все ж по черзі всім потиснув руки й запросив до довгастого столу під розлогою липою. Сюди незабаром зійшлися полкові сотники, і Гунта почав викладати думку про напад на німецький загін у Меджибожі.

Всі старшини Кривоноса слухали Гунту, коли-не-коли крутячи головами та перекручуючи вуса.

— Що гадаєте, пощастить нам з німцями? — вислухавши Гунту, запитав полковник Кривоніс.