Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

А Титикало робив те ж саме, та бідолашний німець не зводив очей з Ількового кулака. Хлопці вже почали сердитися і встали з трави йти геть, коли той, немовби осяяний чимось, ударив себе кулаком у груди і вимовив:

— Іх Ганс!

Санько аж підстрибнув од радощів і почав порпатися в торбі, примовляючи: «їх Ганс!» Дістав з торби в’ялену рибину і простягнув німцеві, називаючи вже його ім’я:

— Бери, Іхганс, це від нас з Ільком!

Той здивовано простягнув руку за таранею і вже не зовсім радо вимовив:

— Іх Ганс, данке.

Титикало зрадів продовженню «дружньої» бесіди й весело звернувся до Санька:

— Ти дивись, Саньку, і в них прізвища є. Гарно також, я — Титикало, а він — Іхганс Данке.

Тут уже Санька осінило розпитати, скільки війська їхнього в Меджибожі. Він почав загинати пальці на руці й показувати на себе, Іллю, козаків, які сиділи поряд, — вийшло десять. Далі показує на німця і лише один палець, той з розумінням киває головою.

— А тепер скільки ваших там, у Меджибожі? — запитав Санько і рукою махнув у бік містечка.

Довелося Санькові «витанцьовувати» перед німцем, доки той не почав паличкою на землі писати якісь знаки. Тут гукнули хорунжого і швиденько порозумілися з «хорошим» німцем. Виявилося, що в Меджибожі піхотинців триста душ на чолі з комендантом Корфом, а німецьких драгунів усього півсотні.

Ближче до вечора десятка Голоти вирушила на зміну своїм товаришам, сиділи в засідці південніше Меджибожа. Перегукнувшись умовними знаками, Санько діждався старшого з них і, розпитавши, чи все тут гаразд, присвиснув до своїх.

Сховавши неподалік коней, десятка Голоти розійшлася врізнобіч, облюбовуючи гарні місцини для нагляду за навколишніми теренами. Санько з Ільком пригледіли собі засідку побіля галявини серед старих пеньків і зручно вмостилися спинами один до одного, немовби злилися з довкіллям. Чутливий слух Санька виловлював кожний шелест у високому різнотрав’ї, вслухався у пташине різноголосся та віддалене тупотіння вепрячих виводків. Навколишнє різноголосся було таким справжнім та заколисуючим, що він несамохіть прикрив повіки і думками полинув у Шаргород. Згадував останні дні любощів із Софійкою, «обкурення» схову від чужинців, сівбу ячменю та вівса, вечорниці… Та вже перед смерком він чомусь швидко розплющив очі, ще не розуміючи, що змінилося в довкіллі. Ілля також зашарудів і доторкнувся збоку до Санька. Почули тупіт копит і, підвівшись вище травостою, побачили з десяток вершників, за всіма ознаками — козаків або повстанців русичів. Ілько притримав за руку Санька й шепнув:

— Доглядай, я вийду, треба…

Санько подав знак рукою, мовляв, іди, та причаївся за пеньком, взявши на приціл ближчого до себе. Титикало рішуче вийшов на галявину і веселим басом звернувся до вершників:

— А ви що тут дієте? Це наш простір, ми тут володарюємо, а німці в містечкові засіли… Туди прямуйте на ночівлю!

Ті, що були ближче до Титикала, з першого його слова наставили на нього вогнепальну зброю. Один із них, такий же здоровань, як і Титикало, вибрався з сідла і, бавлячись мушкетом, підійшов ближче до нього.

— А ти хто такий, щоби нам, кривоносенкам, настанови робити? — сміючись, запитав в Іллі.

Титикало стояв, не тримаючи в руках зброї, а все ж веселим голосом відрубав:

— Я перший спитав, тож і відповідайте, та, втім, ви всі все одно під дулами, вибирайте!