Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Та вже говори, бачу, щось добре хочеш сказати!

Вона, притиснувшись до нього, ніжно підвела його руку до живота і прошепотіла:

— У нас буде маля…

Санько від щасливої звістки ледве не почав підкидати жону, та вона суворо поглянула на нього і пальцем притиснула йому губи.

— Тихіше, не злякай його, та і людям не все треба знати. Ходімо до хати, хутчіш! — розсудливо промовила Софія, і вони пішли піхом, а за ними тягся Воронько, задоволено вимахував хвостом, відчуваючи спочинок.

Вечерю подавала Ядвіга, заклопотано снуючи побіля столу, догоджаючи зятеві, немовби поважному заїжджому…

Настав день розлуки з коханою Софією, домівкою, яка стала йому рідною, а також сердечною тещею, яка змогла замінити Санькові матір, ласки та любові від якої він так і не зазнав. У переддень виступу війська з Шаргорода тихо було в містечку. Матері частували своїх дітей, а жінки — чоловіків, захисників і годувальників своїх сімей.

Цього вечора Санько приніс до хованки їжу і, склавши все в діжку, намовляв Софію, як потайки обманювати чужинців. Софійка вислуховувала його і затіяла зловтішатися з Санька, встряючи до його повчань своїми заувагами. Спочатку він сердився, та все скінчилося пестощами, цілунками і вже всоте освідченням у коханні до скінчення віку. Пізно вночі вони тихцем зайшли до хатини і заснули, сплівшись тілами, неначе хотіли розчинитися одне в одному.

Одразу після сходу сонця на все містечко пролунав величний церковний дзвін, і його розкотистий голос підняв увесь Шаргород, а за ним, немовби сперечаючись, закалатали менші. Санько швидко схопився і заходився порати свого найліпшого в дорозі товариша. Воронько вже відчував скорі мандри, притискаючись до господаря, доки Голота його сідлав та ще раз наостанок оглянув збрую й підкови. Вивів його зі стайні та з допомогою тещі прив’язав торби до кульбаки.

До церкви йшли, ведучи коня під гнуздечки, і коли вже поряд був церковний майдан, Софія прилинула до Санька та обцілувала гарячими вустами його лице. Сльози котилися з її очей, і Санько, не витримавши слізного прощання, обійняв наостанок і, весело заскочивши в кульбаку, гукнув:

— Повернуся живим! Добуду волю нам і дітям нашим!

Долучившись до своєї сотні, Голота перелічив свою десятку і, не побачивши серед них Ілька Титикала, розгнівавшись, крикнув:

— От буде тепер у скруті нашим щитом, доки не виправиться!

Хлопці розсміялися, а Кость Танцюра весело вигукнув:

— Так це він усе життя тепер нас оберігатиме!

Голота сміявся разом з усіма, і коли з’явився Титикало на коні, нав’юченому торбами, немов на віслюку, всі весело зустріли свого товариша.

Отець Фрол уже ходив з кадилом поміж гуртами козаків, і вони чемно замовкали, схиляючи голови в бік священика: «Згуби Хрестом твоїм борющія нас…» — виспівував отець.

Наказний отаман Назар Гунта, забравшись на свою булану Долю, високу на ногах кобилу, яку він відвоював у бою з ляхами навесні, хвалькувато загорлав:

— Вирушаємо по четверо в шерензі!

За містом десятка Санька Голоти зайняла своє місце попереду похідного війська за милю. Розтягнулись по двоє. Попереду на коні скакав Титикало, тримаючи перед собою списа, а по боках його жмудського[68] рисака теліпалися щит та міхур з водою.