Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Як повіємо овес,

Та до зерна увесь,

Та до зерна, до зерна,

До зерна увесь.

Повбираємо овес,

Та до зерна увесь,

Та до зерна, до зерна,

До зерна увесь.

Погодуємо овес,

Та до зерна увесь!

Добре приспівував сусід Яринки Омелян Таранда, з яким знайшов спільну мову Санько, а хлопці хором підспівували, надриваючи горлянки. Та все ж добре насмішили жіночок напослідок, і довго ще лунав сміх та все співали про овес, прямуючи до домівок.

До Шаргорода надійшли універсали Хмельницького про збір козацького і повстанського війська під Білу Церкву. У Шаргороді вже давно знали про наступ поляків на Україну після настання тепла, тож шаргородці готувалися висилати і свої сотні на боротьбу з ляхами під знаменами Богдана.

Санько кожного дня ходив до замку виконувати козацьку повинність, а вечорами копав сховок від татар та всяких заброд, що можуть нагрянути в місто. Санько знав, що містечко ніхто не минає, прямуючи з Молдови чи Бессарабії. Душа в нього мліла від думки, що сюди під час війни можуть нагрянути буджаки, кочові татари поміж Дунаєм та Дністром, що протоптали шляхи на північ, грабуючи все на своєму шляху.

Закінчивши хованку в заростях колючої дерези, він натягав сюди дерну, викопуючи його подалі від обійстя, і, добре облаштувавши все, запросив Софію знайти його у схованці. Це чимось нагадувало дитинство, і Софія, почувши умовлений свист Санька, вирушила розшукувати коханого, який сховався в тайнику. Нею оволоділо завзяття лисиці на полюванні, і вона нишком зайшла в кущі дерези, розглядаючи якісь сліди, залишені Саньком, або зламані гілочки. Оглянувши потайне місце і не знайшовши ніяких ознак Санькової присутності, прилягла під розлогим кущем і притаїлась. Довгенько довелося чекати, і раптом поряд почула запах самосаду. «Ах ти ж курій! А клявся, що не смалить тютюну», — розгнівалася подумки Софія. Вона захотіла спіймати Санька на гарячому і, забувши, що вона вже поважна молодиця, почала рачкувати поміж дерезою, принюхуючись до кожного кущика. Гострий нюх і злість привели її туди, де добряче пахтіло тютюном. Тут вона побачила декілька непримітних кілків, які ледь-ледь визирали з-під землі, і прямо з них виходив сизуватий дим. «От ти й вляпався, голубе сизокрилий! Зараз я влаштую тобі задуху», — зловтішалася Софія і, знявши з себе намітку, закрила отвори в кілках. Якийсь час не було чути ні звуку, і Софія вже, злякавшись, хотіла зняти намітку, та з-під землі почувся надсадний кашель і поряд підскочив угору кущ дерези. Враз висунулась голова Санька, і він здивованими очима глипав на жінку.

— Так це ти накоїла, що я ледве в ямі не лишився! Я вже надокучив тобі? Оце так жінка! — ковтаючи повітря ротом, гнівався Санько.

Злякана Софія допомогла чоловікові вибратися зі схованки і почала виціловувати його прокопчені вуса. Та вже скоро Санько полагіднішав і заходився вихваляти жіночку, що добряче провела його, впіймала, немов жовторотого горобця. Тепер уже обоє сміялися. Поглузувавши одне з одного, Санько знову забрався в хованку, а Софія спустилася до нього. Хованка була добре облаштована, але тепер Санько втямив, що потрібно зробити додатковий прохід для повітря. Довгенько вони не вилазили на поверхню, вподобавши затишну хованку…

Наприкінці травня Давид Нагорний оголосив козакам про мир з татарами і турками, а вони днями вирушають двома сотнями через Меджибіж на допомогу козацьким полкам Брацлавському та Волинському — утримувати кордони від Старокостянтинова до Меджибожа.

У ці дні Софія сповістила радісну новину. Ввечері вона зустрічала Санька віддалік від обійстя, і Санько, угледівши її здалеку, схвильовано пришпорив Воронька. Зістрибнувши з коня, стривожено поглянув їй у вічі та запитав:

— Що скоїлося? Не тягни!

Та, побачивши, що Софійка вся світилася від щастя, здивовано перепитав: