Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Іван зрозумів, що назад вороття не буде, і яка різниця, як його називатимуть при розвідувачах. Тому він кивнув головою на знак згоди.

Полковник підвівся з-за столу і, простягнувши руку, так приязно посміхнувся йому, що Іван ладен був хоч і завтра крокувати у вороже лігво.

— Все, що надалі, тобі сповістить сотенний Гусак. А ти готуйся, через тиждень вирушаєте… — напутив його полковник і, нагнувшись перед одвірком, хутко вийшов з хатини.

Через якийсь час зайшов до хатини Гусак і, обійнявши Івана, запросив продовжити бесіду.

— Ти, Іване, ні за що не переймайся. Доки живий буду, дбатиму про твою Марію, а ти подбай про славу козацьку. Бог тобі в поміч!

Довго ще вони гомоніли, обговорюючи всілякі недоречності, які можуть трапитись, і коли Петро відчув, що Іван впевнився у своїх можливостях, запропонував їхати до домівки.

Після розмови з полковником в Івана немовби відкарбувалась якась межа в часі — що було до сьогодні й опісля сьогоднішнього дня.

Через декілька днів Марія наважилася спитати його про скорий від’їзд, і той ствердно кивнув головою, мовляв, скоро вже. Цього вечора він довго порався побіля коней, старанно очищаючи гребінкою вовну, бубонів щось до них, раз по раз підсипав їм вівса. Марія зрозуміла — завтра Іван полишає її.

Спали а чи не спали, та ранні півні вже сповістили про початок нового дня і їхньої розлуки.

Пора до Варшави

Цього дня до світання загуркотіла двоколка з Чигирина в бік Білої Церкви з чотирма товаришами на ній: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсієм Болботом. До сьогоднішнього ранку не відав ніхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лігвищі, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’яній підстилці, яку їм дбайливо облаштував їздовий Григорій Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двоє скакових коней, якими сотник Гусак обдарував їх, проводжаючи у далеку путь.

Через декілька днів вони наблизились до Білої Церкви, зіскочили з воза і на радощах побігли попереду нього, вітаючись покриками з містом, яке лежало перед ними на тлі вечірнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у місті, вирушив підшукати постій.

Через якийсь час вони спали при дворі привітних господарів, виснажені, але нагодовані й упорядковані.

За декілька днів проїхали Чуднів, прямуючи до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше — через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угода з полковником, а чому — ніхто з хлопців його не розпитував.

Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.

Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними — містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» — і вилаявся.

Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, — от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:

— Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?

Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:

— Та майже під саму Варшаву, а там…