Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Завтра, Іване, з тобою розмовлятиме сам Капуста, а далі не знаю. Мені не велено допитуватись, — продовжив Петро.

«Все, скінчилася моя щаслива пора… якось треба Марію сповістити, а як?» — завертілося в Івановій голові. Він слухав ще настанови сотника, але все влітало в одне вухо, а в друге — вилітало.

— Ну годі вже, козаче, йди до хати, а то я щось дуже тут розпатякався, — промовив Гусак, побачивши, що Іван подумки вже не побіля нього.

Гнідко, немовби нутром відчуваючи стурбованість свого верхівця, поспішав до хати, зриваючись на чвал, але Іван стримував його, бувши в роздумах. Наблизились до узвишшя, і кінь знову хотів догодити Івану, беручи знизу розгін, але він притишив його хід та, злізши додолу, повів під вузду до своєї домівки.

Побачивши на порозі Марію, Іван ніби відійшов душевно і вже з добрим гумором завів Гнідка до стайні та звернувся до дружини:

— Задушливо вже нашому Гнідку й Срібку в стайні, завтра покриття споряджатиму, Сергія покличу в помічники.

— Вже й сама хотіла про це сказати, а то задуха вже настала, хай вільніше їм буде! — підтримала чоловіка Марія, підштовхуючи його до хатини.

Під час вечері вона миттєво виконувала всі його забаганки, а Іван дивувався, роздумуючи: «Звідки вона знає про від’їзд, а можливо, хтось приходив?» Поївши, Іван неспішно піднявся з-за столу і, віддавши шану Богові, запитав:

— Маріє, у нас хтось був сьогодні?

Вона здивовано поглянула на нього і відповіла:

— Хто б міг бути, Іване? Цілий день одна…

А коли вона, пригорнувшись до його грудей та погладжуючи по спині, тихенько промовила:

— Іванку, обладнаємо найближчим часом куточок для нашого маляти? — Іван зрозумів, чого так підлащується до нього жіночка.

Того дня на славу попрацювали Іван із Сергієм, і коли сонце вже почало ховатися за дніпровими далями, які добре проглядалися з піддашка для коней, хлопці встигли закінчити справу і, задоволено жартуючи один над одним, спустились у луговину до копанки обмити свої нароблені тіла. Дружньою загальною вечерею відзначили сусіди такий необхідний у жарку пору покрив для коней. Та найбільш, звичайно, це було до вподоби дітлахам Сергія та Клавдії Загорульків. Вони ще з дня навтішалися, снуючи поміж дошками та поза хатиною, граючись у піжмурки або в козаків. Тепер вони смиренно сиділи, наминаючи з горщика тетерю,[16] та на додачу ще дісталося кожному по в’яленій рибці від Марії, а від батька та дядька Івана вже жадали розповідей про бувальщину.

Цього ранку Іван прокинувся зарано та почав спішно збиратися до постою сотні. Марія миролюбно допомагала йому збиратися, все ще залишаючись під впливом вчорашньої розмови. Він відчув на собі її німе запитання і весело відповів:

— Заїду на базар, обов’язково виберу гарної мануфактури,[17] і в нас буде найкращий рід паравана!

Приїхавши до постою, Іван запримітив Петра Гусака, і вони, не гаючи часу, заспішили до полковника. Зустрівшись з полковником Капустою, зараз же відчув проникливість й пересторогу до себе, а той, потиснувши обом правиці, кивнув головою Петрові, аби він лишив їх на самоті.

— Почнемо, козаче, з самого початку. Як ти з’явився у військові Богдана, нашого гетьмана? — мовив Лаврін Капуста, не зводячи очей з Івана.

Іван, сміливо дивлячись на полковника, коротко оповів свою минувшину, не забуваючи сповістити, що має жінку при надії та про те, що оселився в Чигирині при власній хатині. Примовкнувши, він вдивлявся в полковника, аби здогадатися, якої він думки про нього, але той тільки доброзичливо дивився на нього, мислячи про щось своє. Та через якийсь час він поклав свою важку правицю на плече Іванові і почав говорити. Оповідь була таємною та важкою, тому Іван, не змігши все збагнути, сидів, киваючи головою, погоджуючись із полковником, а Лаврін, закінчивши йому розтлумачувати, чого від нього чекатимуть невдовзі, все ж в кінці розмови по-приятельськи поглянув на нього та мовив:

— У мене ти матимеш прізвисько Ярий.