Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Побілимо хату до Великодня… Поглянь, як узимку облупилися стіни! — промовила Марія, пригорнувшись на хвильку до чоловіка.

Постукали по клямці дверей, і назустріч їм вийшов господар. Із-за його спини виглядала жіночка.

— Прошу до нашої господи, — запросив чоловік.

Коли гості переступили поріг, подав руку, назвався Сергієм, а дружину звали Клавдією.

— Я Іваном називаюся, а мою Марію ви вже знаєте! — голосно промовив гість.

Запросили до вечері, яка парувала у двох горщиках. Побіля одного вже сиділи найменші, тримаючи напоготові дерев’яні шпичаки.

— У нас все пісне до самої Паски, а сьогодні — галушки… Присідайте, — гостинно запрошувала Клавдія.

Марія поклала на стіл згорток з їжею, промовивши:

— Тут є м’ясце… Дітям не гріх підкріпитися. Вони ж ростуть. А старшеньким від Івана — гарні сорочечки…

Іван з Марією також взяли шпичаки, почали обережно настромлювати гарячі галушки. Смакота неймовірна… Малеча впоралася із їжею перша. По черзі заглядали у череп’яний горщик, сподіваючись угледіти на його дні ще хоч одну галушку. Та тут батько суворо поглянув у їхній бік, і хлопчаки один поперед одного загуркотіли на піч, проте звідти відразу почали виглядати їхні біляві голівки.

Батьки та гості після вечері перехрестилися у куток до образів, а двоє старших синів прибрали зі столу та повсідалися на покуті біля ікон. Звісно, що поміж сусідами потекла розмова — про весну, що настала, про обсаджування грядок та про важкі часи, які чекали людей у скорій війні, про неї ж тільки й було розмов поміж людьми. Коли почали говорити про нову ворожнечу з Польщею, Сергій пішов у закуток за піччю, дістав шаблю і два мушкети. Потім гордовито розклав усе на піл і почав розповідати про військові походи проти татар, у яких брав участь. Старші хлопці повсідалися на піл напроти батька, а малі з печі тягнули голівки, боячись проґавити хоч одне слово з батькових вуст.

Клавдія інколи підкидала гостре слівце, коли примічала, що чоловік занадто вже «розкозакувався», проте була цілком згодна, коли він, розгарячившись, розповідав про визволення з полону Клавдії. Вона бачила його завзяття та рішучість у бійці. Коли батько попрохав старшого синка черпнути йому із шаплика водиці, своє слово встигла вставити і Клава:

— Це все істина! Я його тоді й запримітила побіля Інгулу. Багато люду визволили, а він мене розгледів…

Дітлахи при цих словах схвально кивали, а в меншенького навіть сльози по щоках покотилися. Він заторохтів дзвінким голоском:

— Мамцю, мамцю, а ми би топтали ряст,[14] якби татко вас не відвоювали? А як він узнав, що ви — наша мамця?

Почув Сергій ці слова з вуст синочка і засміявся. Поклавши руку на голівку малого, промовив:

— Ваша мамця мені приснилася, от я й пішов її відвойовувати…

Іван з Марією відчули до себе приятельське ставлення. Гість розповів, як після пригнічування Запорозької Січі гетьманом Потоцьким татари знахабніло гуляли по всій Україні і тисячі бранців гнали на торги. Тоді й загинула вся його рідня, а він з товаришем втік аж на Присамарщину та вже звідти пішов за Хмельницьким.

Іван радий був доброму сусідству із Загорульками. Добре відчувати поряд гарних людей, які колись допоможуть, бо не мине ж його далекий шлях у невідомість.

Перед Вербною неділею подули вітри, навалило ще й снігу, тож Іван залишався, на радість Марії, при хатині. На Вербну розгодинилося, і Марія змовилася із Загорульками йти до храму на посвяту верби. Іван щойно нарізав вербових гілок. Спустилися до шляху і, привітавши сусідів зі святом, вирушили разом з ними до храму. В церкву не було змоги протиснутися, і вони поставали у загальному гурті вірян перед дзвіницею. З притвору храму до мирян долинали слова молитов і співи хористів. Іван натхненно молився, подумки вимолюючи в Ісуса Христа благословення своїй сім’ї.