Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Дорога до Варшави видалася Іванові недалекою, бо ще й сонце не почало припікати, як карета вкотилася до міста. Іван почув, як його в спину штовхнув через отвір позаду пан Генрик, і він зупинився та хутко зіскочив з лавки на землю й запобігливо відчинив дверцята.

— Буду поряд з тобою, Стасе, перший твій виїзд буде показовим, щоби місто добре опанував! — промовив Генрик і забрався поряд з Іваном на лавку візничого.

— Споглядай не поспішаючи, — гордовито мовив пан і в міру руху карети розтлумачував здивованому Івану, показуючи на ті чи інші споруди, які вразили того своєю величчю та розмірами.

Карета загуркотіла бруківкою, а навстріч почало з’являтися більше карет та хур при двійній упряжі.

— Це, Стасе, і є головним Королівським трактом, по ньому ми завжди будемо приїздити до міста, — мовив пан і взявся показувати маєтки литовських магнатів Радзивіллів.

Далі пан Генрик вказав на величний маєток польського короля і додав, що при ньому є школа польських лицарів, де з часом навчатиметься його внук Янек.

Від баченого Іван так здивувався, що на пояснення, де що розташоване, тільки кивав головою. Попереду постав незвичайний пам’ятник, Іван випередив пана, вигукнувши:

— Пане Генрику, а кому сей так високо поставили, мабуть, королю?

— Так, так, дивись, яку славу має король Сигізмунд, ревний католик та приборкувач смути, — захоплено вигукнув Генрик, а потім додав: — Така буде і Яну Казимиру, що от-от подавить хлопів разом з їхнім хлопським Хмельницьким, скоро буде вже, чекає на нього паля на Пекельці[19] побіля муру.

Проминули плац Замковий, на якому стояв королівський замок, і пан наказав виїжджати на Ринкову площу, запруджену возами, каретами і людом, що сновигав під самими копитами коней. Звідусіль чулися крики візничих та голоси тих, хто торгує. Пан Генрик наказав зупинитися побіля резиденції міського голови — війта і, злізши з лави візничого, сам від чинив дверцята карети і чемно запросив зійти пані Халину. Іван догідливо підтримав під руку пані, й вона, зійшовши на бруківку, впевнено оглянула площу, а тоді під ручки з паном Генриком вони попрямували до будинку війта.

Примотавши віжки до окоренка, Іван почав оглядати чуже для нього місто та гадати, як же це йому вдаватиметься забирати послання від людини Хмеля у Варшаві. Треба відшукати костьол Святого Хреста і там у відомому йому місці, про яке йому розповів полковник Лаврін Капуста, в одній з ніш поміж цеглою треба буде забирати дорогоцінні папірці, в яких будуть послання до гетьмана.

Поряд стояла небагата карета, і при ній обертався круглолиций, з повними губами молодик. Іван дружньо з ним привітався і також почав оглядати свою карету. Через якийсь час заліз під карету і, погойдавши її ногами, виліз із-під неї та, скрушно хитаючи головою, ні до кого не звертаючись, мовив:

— От бісова вісь, чи витримає зворотний шлях. Пан заб’є…

Молодик співчутливо поглянув на Івана. Тоді Іван, спитавши молодика, як його звати, звернувся до нього невдоволеним голосом:

— Зденеку, доглянь за моїми вороними, а я хутко пригляну десь металевого пакола та підсилю вісь. Мислю, що доправлю панів до Юзефува!

Той співчутливо кивнув головою, а Іван, накинувши на дверцята карети колодку,[20] швидко рушив у напрямку королівського палацу. В голові стугоніло від людського гомону, до якого він не звик, та й від хвилювання: а чи знайде він заповітне місце схову того послання?

Через якийсь час він уже був побіля Королівської резиденції і, наблизившись до собору Святого Хреста, побожно перехрестився та, постоявши недовго, благоговійно схрестивши руки, почав обходити собор навкруг, пригадуючи місце схову послання. Як йому й було мовлено, на одному з кутків підніжжя він запримітив щілину і, піднявши якусь друзку, хвилюючись, знову наблизився до відомого місця. Іван не міг себе перебороти, щоб швидко видовбати того папірця і піти геть. Знову благоговійно постояв зі схрещеними руками і, озирнувшись навколо, нагнувся та копирснув зі щілини невеличку штуку. Та вже більш стримано відійшов від стіни, судомно стискаючи в руках здобуту річ. Далі все хутчіше віддалявся від собору, а тоді і зовсім заспішив підтюпцем, раз по раз вигукуючи причіпливе слово-ім’я: Святко! Святко!..

Попереду вже видно було залюднену Ринкову площу, і, стишивши ходу, Іван підійшов до залишеної ним карети. Побачивши Івана, його новий знайомий зраділо махнув рукою та заспокійливо мовив:

— Пана твого не було. Я бачив, як вони ішли до війтового дому і ще не вертали…

Іван радо кивнув йому, мовляв, добре, а тоді, немов виправдовуючись, каже: