Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, — сумно відказав Іван, і обоє замовкли.

Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.

— Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… — сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.

Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.

— Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, — відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.

— Добже, добже, зайди вечором до мене, говорити будемо! — сказав пан і пішов далі оглядати свої маєтності.

Увечері пан був привітнішим, ніж того разу, і за догляд за двома верховими кіньми, та ще при нагоді бути візничим під час вояжів каретою, призначив платню в чотири злотих на місяць. Почувши це, Іван вдячно став на коліна і подякував панові Генрику, а той, підвівшись, поклав руку на схилену Іванову голову і розчулено мовив:

— Ти заслужив таку мою благість, не кинув сина на поталу вбивцям і синову жону врятував… не зобиджу такого хлопа.

Вранці Іван уже осідлав панського верхового коня Камертона і виїхав на ньому в бік прилуки, не підганяючи його зірватися на чвал, хоч він і робив спроби відчути лет стрімкого бігу опісля застою. Сонце наразі тільки виглянуло з-під ближнього гаю, і стояв чудовий ранок, який обіцяв погожу днину. З гайків доносилися запізнілі солов’їні співи, про себе також заявляли безліч голосів інших птахів, та коли-не-коли чулося кування зозулі.

В чудовій місцині стояло обійстя Дралєвських, і, від’їхавши на значну відстань, Іван оглянувся, а примітивши якесь узвишшя, піднявся на нього і почав розглядатися. Вловив себе на думці, що він чужий у цьому краї і більше милується не красотами довкілля, а розглядається — куди він втікатиме, якщо доведеться. Почав повертати до обійстя пана Генрика і вже через якийсь час сідлав до вигулу Клясику, сріблясту кобилу в чорних цяточках. Вона сприйняла Івана як свого володаря, і він легкою риссю об’їхав прилісну прилуку, а зворотний шлях подолав, не поспішаючи, намовляючи граціозній кобилці ласкаві слова.

Все в Івана складалося буцімто добре і заспокійливо щодо подальшої долі, але він пам’ятав, заради чого полишив свою родину і опинився тут — під самою Варшавою. Почав мислити, якби йому час від часу навідуватися до Варшави і в умовному місці забирати звістки до Хмельницького від його таємних підтримувачів.

Та невдовзі трапилася нагода й навідатися до Варшави. Пан Генрик наказав назавтра готувати карету для поїздки до Варшави, й Іван з радістю сприйняв це доручення. Пораючись побіля карети, він мугикав про себе якусь козацьку пісню, коли до нього наблизився Штефан і мовив:

— Знаю, ти завтра до Варшави, а пан у справах може бути там до вечора. Зайди до кухарки Клавди, візьми харч… Так завжди до тебе було…

Іван вдячно кивнув йому і по закінченні справ заспішив до Клавди. Кухня була з причілку панського будинку, і коли Іван з’явився на порозі кухні, Клавда зустріла його досить холодним поглядом:

— Не ходи до кухні, я сама поставлю вранці побіля дверей на тримутці[18] твій харч! — випередила його прохання кухарка.

Йому нічого не залишалося, як кивнути головою на знак вдячності й повернутися до нічного притулку.

Прокинувшись раніше звичайного, Іван вибіг через задню хвіртку до плеса і, збадьоривши себе, поплавав декілька разів на той берег і назад. Звеселілий, заходився перевіряти упряж.

Через якийсь час прибігла схвильована гувернантка Марися і переказала, щоби він не зволікаючи підкочував карету до фасаду будинку.

Іван чомусь захвилювався, бо хотілося все робити так, аби панові сподобалась його обхідливість як візничого.

На ґанку з’явилися пани: пан Генрик і невеличка приємна пані Халина, за ними повискакувало душ із п’ять челяді, й Іван, відчинивши дверцята карети, чемно вклонився, запрошуючи панів усередину.