Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Хлопці, ви — не простацькі вояки! Тож поводьтеся поважно, звикайте. Вам треба буде з посполитими зноситися… Ох, як розкусять вашу козацьку душу — шкіру на паски розпустять!

Тепер і зовсім запанувала тиша, тільки дехто з козаків перезирався зі своїми товаришами та знизував плечима.

Іван давно вже передбачав своє недалеке майбутнє і з посміхом поглядав на ремствування своїх побратимів. Та що козакам значив той Назарій… Більшість відчули шкірою кінець своїм особистим вольностям. Прагнення до свободи жило в їхніх душах, і його шкода було втрачати.

От піднявся з колоди ще один козарлюга і мовив до Назарія:

— Пане учителю! Я ото тільки й знав одну літеру, що мені тицьнули, а решти і не видів зроду, тож я піду…

Навчитель хотів щось сказати Тенеткові, та втримався і лише кивнув головою, мовляв, іди! Запанувала тиша, і Гарячий, оглянувши всіх, повів далі:

— До тепла привчимося до ляських манер та вчитимемося рахувати коней, людей, допитувати правди з бранців, узнавати наміри їхніх воєвод…

Так злинув цей погожий весняний день, і вже присмерком Іван дістався до своєї гірки, взяв під вузду вірного коня і важкою ходою дійшов до хати.

Довго цього вечора не могли заснути дві душі, що люблять одна одну, міркували, як облаштувати рід паравану,[13] та гадали, яке буде ім’я в малюка. Обоє бажали хлопчика. Іван умовляв Марію назвати ім’ям свого батька, що загинув при нападі татар, захищаючи матір та його, малого Іванка.

Десь у хвилину відвертості Іван зізнався Марії, що після Великодніх свят він з повинності піде у ляські вотчини — на вивідини. Марія вислуховувала його, затамувавши подих. Потім, скинувши гнітючий тягар з душі, притиснулася до чоловіка і завмерла.

— Іванку! Душа моя віщує — ти повернешся і побачиш нашого синочка. Ти сильний та розумний, обведеш шляхтичів… — пошепки говорила йому Марія.

Так вони й задрімали в обіймах, обірвавши заспокійливі слова, які нашіптували одне одному в якомусь вже напівсні.

Потягнулися дні, сповнені незвичного для козаків навчання. Вчилися шляхетського поводження, довелось призвичаюватися й до поведінки за столом. Навчав їх дотепний Гліб Ліпинський. Козаки часом обурювалися, проте після прочуханки від Петра Гусака набралися терпіння та смиренності.

Вечорами Іван частенько розпитував у Марії, як ляхи поводили себе зі своїми рідними, як воліли відпочивати, і жінка охоче про все розповідала, особливо про близького до панів Важинських служника Стаса. Вона вже здогадалася, за кого себе хоче видати Іван перед поляками. А чоловік, ніби з ревнощів, допитувався про того ляського служника… Одного разу вона не втрималася і з якоюсь дівочою гордістю промовила:

— Пустий був той Стас… На тебе чекала, а ти хочеш ним прикинутися. Ой розлюблю тебе, дивись!

Одного вечора, після повернення Івана з повинності, побіля шляху його вже чекала Марія. Вона радо сповістила, що заприятелювала із сусідами, котрі живуть через луговину. Іван швиденько впорав справи, і подружжя почало збиратися на гостини до багатодітної родини Загорульків. Марія загорнула в полотнину книш і, заглянувши у діжку, дістала шматок солонини.

— Діти з’їдять… їх там чималенько — сама дрібнота… — промовила у відповідь на Іванів погляд.

— Та, може, щось із одежини візьмеш? У мене он скільки… Щось там вже замале для мене, — подобрівши, промовив Іван.

Марія зараз же дістала зі скрині дві сорочки, ще якусь одіж. Вже через мить подружжя було за порогом хати.

Спустившись в улоговину, перейшли через невеликий потічок. Трохи піднялися під гору і опинилися біля оселі сусідів. Обоє разом зупинилися, глянули у бік своєї хати, яка виднілася наче на долоні.