Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Хоч рано, хоч пізно.

Збирайтеся, повертайтеся

Та й поговорімо,

На чотири сторононьки

Журбу рознесімо.

Повернулись козаченьки.

Зоря їх чекала.

Відігріли її серце,

Доля краща стала…

Притихла Розена, а потім якось спроквола, неначе до самої себе, почала розповідати про свою долю.

Не витримавши знущань османів, болгари тисячами зірвалися із земель, де жили одвіку, у пошуках притулку у християнських країнах. Розена ще молодою дівчиною потрапила в Україну. Польський король дозволив болгарам розселитися східніше Києва, побіля переправи через Дніпро. Так вони й залюднили містечко Городище, поряд з горою Пивихою. Батько працював теслею та різьбярем у майстернях при Пивогородському Пустинно-Миколаївському монастирі. Родина в них була велика, тож ще й матінка працювала при монастирі пралею, а діти допомагали їй. Добре жилося їхній родині. Та от почали утискати православних католицькі духівники. Не раз схиляли на перехід до католицької віри чернецтво, але настоятелю вдавалося відстояти православ’я. Люди, які жили при Пивогородському монастирі, підтримували ченців. Це й викликало лють князя Вишневецького, який тоді правдами й неправдами привласнював навколишні землі й поселення. Та коли дійшла чутка про повстання під проводом Хмельницького, болгари з селянами та монахами вигнали геть з Городища жидів-лихварів та католиків. Після цього навалилися вишневці, почали мститися за своїх. Спаплюжили монастир, розігнали ченців, а хто не підтримував князя — вішали або ж убивали.

— Хтось вказав на батька мого й чоловіка, — зі сльозами на очах розповідала Розена. — Так вони батька забили… А чоловік у мене дужим був. Відібравши в одного з убивць шаблю, поклав декількох шляхтичів. Та їх же було багато… Я побачила, куди воно пішло, згребла дітей і побігла на Пивиху. Там було де сховатися, а ті вбивці з люті запалили хатину і все на обійсті. Слава Богу, Мурашка була під возом запряжена та чвалом з двору… Потім добрі люди привели. Рештки майна я склала на віз… Монастирські допомогли поховати моїх, і з дітьми побрела я помежи людьми. Не змогла більше жити там… Важко було бачити попелище… Смуток гнав мене далі й далі.

Розена помовчала трохи, змахнула зі щоки сльозу:

— А яка хатина у нас була!.. Її бачили звідусіль! Не пожалів мій Плавко глини синьої, і вона — немов небеса на Другу Пречисту.

Приїздили її набирати до нас під гору з усіх країв… Везли в діжках, кажуть, до самого Києва доправляли. Як була ще малою, то з усіма вимазувалася в ту глину. Немов сині янголята, ми бігали попід Пивихою. Та що наша хатина!.. Хто приставав побіля переправи, казали, що наш монастир і хати побіля нього синіють так, аж від Случі видно…

Так за душевними перемовами їх і застав світанок. Повіяло вранішньою прохолодою, і вони обоє кинулись до майже згаслого кострища. Ярема швидко підкинув дров у полум’я, а Розена накинула на дітлашню ще один ліжник. Вони посідали, притиснувшись одне до одного напроти полум’я, яке жваво розгоралося. Обоє мовчали, боячись розбудити тих, хто спочивав, думали кожен свою думу.

До них долинули від Чигирина, а може від якогось ближчого містечка, співи півнів. Андрій Підлужний хутко піднявся з вимощеного на землі лігвища і здивовано поглянув на Ярему і Розену, які сиділи під одною покривкою.

— Ранні ви пташки! — весело промовив Андрій, а далі — якесь відчуття утримало від бажання про щось там запитувати, і він хутенько побіг до джерельця — вмиватися.

— От і скінчилося диво… Моя нічка минула, світання розриває нас, — вирвалися невеселі слова в Розени, котра, скинувши з плечей покривку, почала лаштуватися, щоби приготувати сніданок.

Ярема пішов по воду і, зустрівши бадьорого Андрія після купелі, притримав його: