Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Андрію, покохалися ми з Розеною. Не засуджуй…

Андрій розуміюче кивнув головою і, приклавши руку до плеча Яреми, пішов до коней.

Прокинулися діти, і про це зараз же дізналися всі живі істоти, які були неподалік у ярочку. Козаки тим часом напоїли напашених за ніч коней, оглянули підкови, а Ярема з особливою опікою порався побіля Мурашки та воза Розени. Заглянувши під віз, побачив, що підтоки[10] під передком розійшлися, і десь на ритвині короб воза неодмінно завалиться на землю. «Оце маємо… Як же це полишити? Десь там у дорозі лихі люди позбиткуються над дітьми та Розенкою», — збентежено подумав Ярема. Погукав Андрія, і вже вдвох гадали, як запобігти біді.

— Що ви там заглядаєте під мого воза?! Швидко всі до сніданку! — веселий голос Розени розірвав ранкову тишу.

Станко й Мілко з гиканням верхи на палицях «прискакали» на поклик матері й вже за мить були на траві з ложками у руках. Друзі мовчки присіли снідати. Розена дивувалася, чому їхні обличчя стали похмурими. Не втримавшись, запитала:

— Ви часом не від швидкої розлуки зажурилися? Хоч би слово мовив хто… Смачна каша чи пересолена?

Замість козаків кашу почали хвалити діти та ще й підсували миски:

— Давайте ще каші, матусю… Не солона!

Тут уже Ярема, не втримавшись, чмихнув і, вдячно глянувши у бік жінки, мовив:

— Розено, поїж і ти… Не дивися на нас. А ми після сніданку трохи полагодимо воза. Діло ж просте!

Вивантаживши речі, хлопці перекинули воза на бік, на превелику радість хлопчаків, які досхочу могли бавитись, крутячи колеса. Скріпивши підтоку, поставили воза на чотири колеса і почали готувати своїх коней, закріплювати до чапрака[11] торби, вкладати пістолі та кріпити списи.

Сонце вже добряче припікало, і Підлужний, роздягнувшись, ув’язав свиту та ліжник позаду кульбаки до тороки.[12] Підійшов до мовчазної Розени — прощатися з нею та з дітьми.

— Ми до міста — позаду вас. Ти не сваритимешся, Андрію? — тихим голосом промовила жінка.

Підлужний на знак згоди кивнув головою.

Важче було прощатися з Розеною та дітьми Віктору Яремі. Стояв, поглядаючи на жінку, а потім на очах у всіх обійняв її та пригорнув до грудей. Вона безсловесно притулилась до козака, і вони якусь хвильку стояли майже нерухомо. Потім підлетіли діти і, обійнявши їх обох, викрикували:

— І в нас татко є! Найшовся!

Ярема, постоявши ще мить, поколошматив обох дітей по потилицях та рушив до своєї Зірочки, яка покірно чекала свого господаря.

По обіді вже були в Чигирині. Коли шлях вивів їх до величного храму, звідки минулого року починали свій шлях на Присамарщину, друзі спішилися. Незабаром побіля них зупинився і віз Розени. Хлопчаки, поглядаючи на величний храм і перехрестившись, закричали на радощах:

— Поглянь, матусю, поглянь! Такий, як наш біля Пивихи. Тут добре буде нам!

Розена радо поглянула на дітей і, повернувшись до друзів, промовила: