Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Уже й Ілько Титикало волав до Санька:

— Десятнику! Пробиваймося до лісу, мало нас лишилося — не встоїмо!

Нарешті й Омелян пробився до гурту решток десятки й, рискаючи в боки конем, добре стримував натиск. Невдовзі почулися козацькі кличі та лякливі голоси шаргородської сотні Гунти: «Пугу, пугу… Не щади нікого, бий підляшків!» Маєткову дружину, що тиснула на рештки десятки Голоти, неначе вітром здуло. Та хлопці не кинулись їх переслідувати, а повсідалися на гарматах, чекаючи на появу своєї сотні. З’явилися одні з перших побіля козаків, які залишилися в живих, — десятники Павло Шкіль та Кузьма Полієвець зі своїми десятинцями, — і Санько махнув рукою, мовляв, доганяйте, ми вже тут самі…

Над’їхали сотник Гунта з хорунжим Тадеєм Ганусом, подивилися, посеред якого безладдя сиділи вивідувані Голоти, злізли з коней та почали допомагати живим вибиратися з жахливого місця, всуціль засланого мертвими тілами ворогів та своїх сотенців. З’явилися їздові і почали вишукувати серед безлічі понівечених тіл своїх шаргородських вояків. Санько, вибравшись на незахаращене місце, звернувся до Гунти:

— Пане сотнику! Не знаю, скільки моїх полягло, та треба похоронити по-нашому, а підляшкам дозвольте своїх… Добре билися нечестивці.

Їздові допомагали хлопцям обмивати рани, а важчі ураження обробляв сотенний знахар Юлій Яцина. Принесли тіло їздового Мирона Набоки, і Санько, Ілько та й решта з десятки, дивлячись на понівеченого Мирона, плакали, згадуючи його доброту, турботливість до вивідувачів, неначе він був усім за батька та матір.

Шаргородська сотня, діждавшись підходу передових загонів війська Хмельницького, покинула маєток пана Сіцінського і через декілька миль розбила табір у верхів’ї річки Збруча. Після бійні в маєтку живими лишилося, з Саньком та тими, що залишилися тримати під вартою перевізників сіна, всього шість душ. Санько відбувся малозначущими подряпинами, а от побіля Іллі Титикала та Омеляна Таранди знахару Юлію довелося «повозитися», прикладаючи трави до забоїв та розсічень. Омелян на те не зважав і вже під час вечері розповідав, як йому вдалося здобути коня, та ще й з латами. Побіля вогнища зібралася майже половина з сотні, і Таранда на прохання сотенців, хто пізніше підійшов, раз по раз торочив одне і те ж. Санько сидів у задумі, згадуючи своїх хлопців, які ще толком не бачили світу Господнього, а вже почивали на Небі. Він картав себе за поспішливість та необдуманість своїх дій. І що тепер? Усі знають, як вони згинули, а вони покладалися на нього…

До нього підсів Ілля і, обійнявши за плечі, мовив із сумом:

— Картаєш себе, та не на тобі вина. Ми виконавці волі Господньої, я вже давно зрозумів, що за свою волю потрібна плата. Ми будемо сплачувати — доки борг наш не загаситься. Завинили перед Господом пращури наші, віддавши землю свою на поталу іншому народу за цяцянки та привілеї перед кревниками своїми…

Санько здивовано поглянув на Іллю та мовив:

— Битися за волю вмію, а от грамоти ніхто мені не дав…

Титикало помовчав, а потів у роздумі додав:

— Дід мій писарем був, усе полюбляв мені розповідати про землю Руську. Не було в ній єдності, князі ділили її поміж синами, а ті бузували[109] один одного, виборюючи ласий шматок та верховенство… І от — ляхи, татарва, жидва, литовці… Хто тільки не топчеться на наших нагнутих спинах!

Санько ствердно кивав головою і з сумом додав:

— Так, дуки, шляхта наша вже признають віру папську, бо ляхи їх спонукають привілеями гнобити братів своїх… Тепер сиджу і горюю, яких парубків поклали, а вони — діток би народили, примножили рід людський, козацький. А їхні наречені по долі попадуть у «кігті» ляські, а то ще гірше — гонителів віри Христової, бусурманські! — сумно доповнив свою думку Санько, а все ж усміхнувся, побачивши, як Омелько, стоячи в колі слухачів, розмахує руками, ніби знову стягує з коня іменитого підляшка.

— Коріння моє десь із галицьких країв, у тяжкі часи мій прадід таємно перебрався в Карачаєву Пустинь… Так тоді називалося наше містечко, потім Шаргородом воно почало зватися… Батько був занадто малим…

Санько поглядав на свого вірного товариша, такого знаного і водночас незнайомого, і мовив стиха:

— А загинули б ми, ніколи я не дізнався б про твоє коріння… І про моїх, хто віддав душу Господу, вже не взнаю ніколи…

Оповідачі почали потроху вгамовуватися, і десятники всіх своїх заганяли спати.

— Омельку, годі вже тобі… У десятий раз торочиш, ходімо спати, мало нас лишилося! — з сумом вигукнув Санько, і десятка подалася слідом за своїм зверхником.