Розділ «Ніхто із Данціга »

— Пане комісаре...

— Даруйте, не хотів вас образити.

Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.

— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.

— Зрозуміло, — проскиглила Мамка Цимес йому вслід.

Вістовим пройшовся бордельним коридором. Біля кімнати Янки він зупинився і хвилину-другу поміркував, чи заходити. Врешті, постукав і, прочинивши незамкнені двері, зазирнув досередини. В кімнаті було темно, і тільки постать Янки сіріла у квадраті дощового вікна. Ступивши крок, Вістовим зачинив за собою двері.

— Ти залишишся? — тихо спитала Янка.

— Ні, мені треба йти, — відповів комісар.

— Шкода, — мовила вона.

— Я маю кілька запитань до тебе. — Вістовим сів на стілець.

— Хочеш знати щось про Софію?

— Вгадала.

— Що ж, питай, — зітхнула Янка.

— Розкажи, яку вона мала вдачу. Була переважно веселою чи сумною? Які мала звички? Мала коханця чи тільки бордельних клієнтів?

— Ми всі тут маємо тільки тих, хто нас купує, — сказала дівчина. — Мамка за цим стежить. Фацетам не може подобатись, що їхня дівчина — повія, правда ж?.. Не скажу, що ми добре зналися з Софією, але були схожі з нею. Її тут недолюблювали, як і мене...

— Чому?

— Я ніколи не відкривала душу цим дурепам, завжди все тримала в собі. Це не може подобатись, — пояснила Янка. — Софія ж просто поводилась зверхньо... Подейкують, що вона була зі знатної родини, отримала гарну освіту, але вийшла заміж за якогось пройдисвіта. Одного дня той змусив її переспати з іншим чоловіком, щоб розплатитися з ним за свій картярський борг. Потім це повторювалось знову і знову. Кожен, хто обігрував її чоловіка в карти, міг увечері встромити його дружині... Урешті, він її програв, наче якусь річ. Кажусь, Софія просила допомоги в родини, але через її славу рідні від неї відмовились. Не знаю, що було далі, але врешті вона опинилася тут. От і все, що я знаю про цю бідолаху, комісаре.

— Ти сказала, що Софія отримала гарну освіту. А не знаєш часом, де вона вчилася? — запитав Вістович.

— Десь тут, у Львові. Де можуть навчатися благородні панянки? — іронічно сказала Янка.

— Гаразд, дізнаюся.