Розділ «Ніхто із Данціга »

Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.

Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.

— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив професор. — Бо я грішним ділом подумав, що поліція в Лемберзі така ж, як у Відні...

— Ви мали справу з віденською поліцією? — запитав комісар.

— Колись поскаржився на колегу, який поцупив мою доповідь по Ціцерону, — відповів той. — Це була крадіжка, тому я звернувся одразу до цих добродіїв, а не в ректорат. Але, як виявилось, тамтешні поліцейські навіть не знають латини. Вони відмовились бодай порівняти два документи, щоб засвідчити їхню цілковиту схожість.

— Що ж, значить, лемберзька поліція старанніша, — стримуючи сміх, сказав комісар.

— Яз вами згоден, — радісно мовив Зільман.

— Та перш ніж ми перейдемо до справи покійного професора Сабінського, мушу зазначити, що певна особа вважає себе ошуканою через вас, — промовив комісар.

— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?

— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...

— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...

Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:

— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...

Вістовим із цікавістю поглянув на нього.

— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.

— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.

— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!

Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.

— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.

— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.