Розділ «В’язниця душ »

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

— Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім уздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відринула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

— Усе зроблено, пане комісаре, — доповів він.

— Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, — знову наказав комісар і подався до виходу.

В гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши кілька крейцерів гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, проте йому вірилось, що їхнє подружнє життя можна почати спочатку. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович укотре буде сам... Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з’явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт: «Як же мене заграла ця служба...». Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним — ад’юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

— Вістовичу, — Фельнер невідомо чому зрадів, — а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

— До сраки мені вже музика, — коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, урешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

— А де були ви? — запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

— Посередині, — комісар вказав на свій десятий ряд.

— Отже, ви також нічого не помітили?

— Ні.

— Куля потрапила точнісінько в тім’я, — озвався Фельнер, — це ж треба, ще такого не бачив.

— Все просто, — пояснив Вістович, — перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкона було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. У цю мить убивця з перших рядів поцілив йому просто в тім’я.

— Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? — задумливо спитав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

— Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, — сказав він, — усі, хай на кілька секунд, але відвернулися у потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряду, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.