Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Маєвський аж підводиться і кланяється, наче не в санях сидить, а на якійсь трибуні, перед натовпом, що заходиться в оплесках.

— Як думаєш, Іване Карповичу, орден мені за це дадуть? Георгія четвертою ступеня?

Дивиться на мене, а я за револьвером слідкую, бо дуже вже мрійлива граф людина, усяке встругнути може.

— А мусять же дати?

— Графе, а вам не здається, що ніхто нападників не чекав? Тобто, може, і чекав, але в іншому місці, — кажу я, щоб не відповідати прямо на запитання Маєвського. Бо це ж дурість якась — ще не спіймати нікого, а вже про ордени мріяти.

— Ви про що, Іване Карповичу? — Климентій Євграфович помітно дратуються, бо ж тільки йому дозволено судження з цього приводу висловлювати.

— А ось самі подивіться. План нападників же був зірваний, Той офіцер утрутився, потім інші підтягнулися, потяг почав гальмувати, і нападникам довелося вистрибувати у сніг раніше, аніж вони планували. Якщо й чекали їх, то далі. Бо ж якби не офіцер, вони б тихенько зістрибнули геть в іншому місці. І втекли б, ніким не помічені. Та випадковість примусила стрибати раніше.

— Тоді хто їх забрав?

— Ось цього не можу знати. Але можна пошукати ті сани, які чекали нападників.

— Всі дороги перекриті!

— На дорогах шукають трьох злочинців із жінкою та пораненим. А ось той, хто чекав і не дочекався, був один. Треба опитати, чи не бачили такого самотнього візника на санях. І він, скоріше за все, не з селян, хтось чужий.

Климентій Євграфович невдоволено закрутили головою. Вони ж уявляли себе великим полководцем, думали, що ото купа прочитаних книг дала такі знання, що він легко знайде злочинців сам, а тут йому якийсь мужик указує. Але ж правду кажу.

— А куди ми зараз їдемо? — спитав я, щоб збити господаря саней з поганих думок.

— До Боротянки. Це останнє село, яке поблизу і яке ми ще не відвідали. Хочу перевірити, чи все у Володі добре, і попередити його.

У Боротянці був будинок Володимира Боротянського, молодого панича, спадкоємця колись славетного та багатого роду, який останнім часом захирів до того, що коли батько Володимира помер від надмірного вживання солодких наливок та гірких настоянок, то сусідам-поміщикам довелося збирати гроші, щоб похорони провести, бо після покійного залишилися самі борги. Невдовзі Володимир повернувся до маєтку і почав там господарювати. Був він до землі не привчений, нічого не розумів, і спочатку дурили його, хто хотів. Але виявився в нього хист до комерції, то поступово не тільки борги віддав, але й заробляти почав і вибився в люди. Климентій Євграфович був давнім товаришем Володимира, як і він, кар’єри на службі побудувати не зміг, повернувся до маєтку, але не за справи взявся, а поринув у нечуваний світ мандрів та пригод. На книжки та журнали витрачав усі скромні доходи з маєтку. Ну, не тільки на це.

— А що за шинелька на вас така, Климентію Євграфовичу?

— О, це шинель офіцера бурської армії! Замовляв аж із Парижа! — хвалиться Маєвський, а я подумки міркую, що шинелька не по наших морозах, бо онде як тремтить граф і ховається під теплим кожухом, що є в санях.

— Ось дивіться, що ще в мене є! — хапається він за торбу і починає показувати.

— Ніж німецької сталі — дріт ріже, й іржа його не бере! А ось кресало, на випадок, якщо опинишся десь у лісі й не буде чим багаття розпалити. А ще ось годинник бачите який у мене! З компасом!

І планшет для мап, щоб у поході легко було орієнтуватися! А ось сірники фосфорні, які при будь-якому дощі запаляться! Фляга похідна, до речі, не бажаєте?