Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Зухвале пограбування потяга

талася ця історія взимку. Зима тоді була сніжна, по пояс і більше снігу навалило. А ще ж у мене навколо степ, то вітром надуло на мій хутір стільки снігу, що й з хати не вийти. Намело так, що тільки димар зі снігу ледь стирчав. Ціла сила снігу, не міг двері відчинити. То довелося через горище вилазити з лопатою і ритися. Спочатку двері відкопав, потім і про сарай не забув, де Чалий мій, корівка Ласуня, кури та собачки Одновух і Чорний. Ходив до них наче окопом, бо ж снігу у дві людини заввишки. І вітер же дме. Я за день розгребу, а вранці знову все засипало, працюю лопатою. Ну, воно й добре, що так, на засиджуюся я, знай собі кидаю сніг. Ото зранку чаю вип’ю чашулю добрячу, хліба сірого кусень добрий, масла у півпальця і меду зверху. Почаюю, і до роботи. Прочищу все, повертаюся до хати, а там уже обід Уляна Гаврилівна приготували. Пообідаю добряче, потім знов чаюю. Чай з талого снігу, бо ж колодязь на вулиці, не проб’єшся до нього. Ну і нічого, пити можна.

Почаюю і йду до себе в кабінет. Воно-то організм проситься поспати, але не влягаюся, сідаю за стіл, читаю журнали та книжки. Раніше читав, а зараз писати став. Багате на пригоди життя в мене було, є про що розповісти. Але от же яке диво, що коли я сам собі розповідаю, то все цікаво, слухав би і слухав. А як напишу, то хай Бог милує, так нудно та коряво виходить, наче в недорікуватого панотця проповідь! І не розумію, чому так, бо ж грамотний я і багацько доповідей по службі написав, а все одно не вмію так передати, щоб цікаво, як і на словах. Тут спеціальна людина потрібна, щоб із літературним штилем була, про це я в журналі «Нива» вичитав. Є у нас поблизу один такий спеціаліст, граф Климентій Осика-Маєвський, поміщик із сусіднього повіту, великий знавець та шанувальник пригод, який під час англо-бурської війни аж до Африки поїхав. Щоправда, підхопив холеру і зліг у Каїрі, на війну не доїхав, але міг розповідати про неї днями, бо багато літератури на цю тему прочитав. Ще любив розповісти про індіанців, це такі дикуни в Америці, кочівники, щось на кшталт давніх татар, які нападали і грабували. Так ті індіанці досі є, і дуже кровожерливі. Ватажки в них усі прозиваються дивно, то Мудрий Бик, то Висока Сосна Ці індіанці люблять сокири кидати, наче ото списи, а ще як уб’ють ворога, то ріжуть з голови його шкіру з волоссям, це в них зветься скальп. І тими скальпами вихваляються. Ну, і багато чого ще.

Климентій Євграфович, хоч і граф, зі старовинного роду, але пихи шляхетської не має, зі мною, простим мужиком, спілкується охоче. Я з ним розмову мав, і він зацікавився, домовилися, що ото я по кожній справі цікавій все, що пам’ятаю, напишу, а він потім ті записки літературно переробить, щоб канфет вийшов, насолода для очей і душі повчання в міру моїх скромних сил.

Ото і писав я, кожного дня від обіду до сутінків. Воно-то спочатку позіхаєш і спати хочеться, а потім як розохотишся, як згадаєш усі подробиці, то куди сон і дівається! Інколи так захоплювався, що аж бігати кімнатою починав, сам із собою балакати, відновлював у пам’яті події, як воно відбувалося і що хто казав. Уляна Гаврилівна спочатку лякалися дуже, що ото розмовляю я сам з собою. До лікаря мені радили з’їздити, а потім звикли, бо я ж не те щоб хату намагався підпалити чи до діжки з капустою залазив та уявляв себе качуром, поводився в іншому сумирно і правильно.

Ну, ось і того дня помахав я лопатою, пообідав добряче картоплею смаженою на салі, з цибулею та яйцями, а до картоплі капуста квашена, грибочки солені, чарочка, все, як то заведено у людей православних. Подякував Уляні Гаврилівні, попросив за годину самовар ставити, бо одразу чай пити не люблю. Пішов до кабінету, сів за стіл і працював. Коли постріли почув. У нас краї тихі, та й для полювання час поганий, бо ж стільки снігу намело, що загрузнеш, а не пройдеш. Але стріляють. Я поліз на горище, де в мене така вежа була невеличка біля димаря, з якої я все навколо бачити міг. Дивлюся у бінокль і бачу, що від шосе до хутора хотіли якісь люди пробитися, але застрягли у снігу, то стріляють, увагу мою привертають. Так наче козаки то, у формі, з гвинтівками. Десятків зо три верхи, і хтось на санях ще приїхав. Що сталося? Чого ось так терміново викликають мене? Хоч не війна? А то кажуть, що буде війна велика в Європі. Я не вірю, бо ж християнські країни, не турки якісь чи азіяти, невже ж не домовляться миром?

Якось схвилювався я і побіг до комори. Там у мене лижі стояли, які я сам зробив на зразок тих, що бачив, коли був у справах служби в Князівстві Фінляндському.

— Іване Карповичу, що сталося? — це Уляна Гаврилівна прибігла. Мабуть, через каліцтво своє та важке дитинство була вона полохлива і завжди чекала найгіршого.

— Зараз поїду дізнаюся. А ти не хвилюйся, піди Ласуню подої. Якщо не повернуся зараз, значить, поїхав у справах. Сама тут господарюй і не панікуй.

Взув лижі й подерся снігом Лижі широкі, їдуть не швидко, але й у сніг не провалююся. Чую, знову стріляють. Тоді я відповів їм із револьвера, щоб служиві набої казенні не розтринькували. Більше не стріляли, чекали, поки під’їду. Ось вже я поруч, дивлюся, що три десятки козаків, з ними два поліцейських пристави з Ромен і мій знайомий граф Осика-Маєвський у санях сидить. Та не просто в санях, а у формі якійсь мені невідомій, при гвинтівці і з цілою торбою якихось речей. Схвильований, аж тремтить, наче хорт перед полюванням.

— Іване Карповичу! — вистрибнув із саней, біжить до мене, в правій руці гвинтівка, мені аж лячно. Бо серйозна зброя, а граф не дуже-то великий у ній спеціаліст. Якось заряджав удома двостволку мисливську, випадково натиснув на гачок. Добре хоч весь шріт у підлогу пішов.

— Іване Карповичу! — біжить граф, а снігу багато, ступнув, мабуть, у яму, і як упаде! Я аж присів, боявся, що вистрелить.

— Обережно, Климентію Євграфовичу! — попереджаю його, а граф у снігу борсається, все ніяк підвестися не може. Довелося допомогти.

— Доброго дня, — кажу, коли на ноги поставив.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — снігом плюється і кричить. — Чи немає у вас на хуторі чужих? Дивлюся я на нього здивовано.

— Чужих?

— Чужих! Два чоловіки й жінка! Один поранений, дуже небезпечні! То у вас вони? — так верещить, що в мене аж у вухах дзеленчить.

— Будемо брати!

— Климентію Євграфовичу, та ви ж бачите, які кучугури намело. Хто до мене доїде? — дивуюся я цій метушні. — Я он на спеціальних фінських лижах — і то ледь доліз. Самі бачите, який сніг.

Маєвський дивиться на мене здивовано, аж розчаровано трохи.