Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— І де ж вони поділися?

— Невідомо. Але точно знаю, що десь вони неподалік, бо ж шляхи швидко були перекриті по всьому повіту і в сусідніх теж. Шляхами вони б не встигли втекти, а поза шляхами, ви самі бачите, не проїдеш. То десь тут вони, чує моє серце, що тут!

— А на малі можете показати, де все відбувалося? — кажу я, бо помітив у санях мапу.

— Так! Ось, дивіться, — Климентій Євграфович тицяє пальцем у шкіряній рукавиці.

— Ага, це біля Чорного гаю, — киваю я.

— А чому він Чорний?

— Ну, там ялини здебільшого, густий ліс, як усередину зайдеш, так аж темно. Тому й назвали. Може, вони в гайку цьому і сховалися?

— Ні, сліди за гайок вели. Там їх хтось на санях чекав, мабуть, поплічники. Підхопили і повезли. Поліція йшла по сліду, але почало темніти, вітер піднявся, і замело все. Оце сьогодні далі шукаємо, бо ж злочинці зухвалі, озброєні, небезпечні, — Климентій Євграфович знову до гвинтівки потягнувся, так наче за нами три десятки козаків не їде.

— Графе, нехай гвинтівка полежить, ми ж у безпеці.

— Я читав спогади учасників англо-бурської війни, і вони всі казали, що зброю завжди треба тримати напоготові.

— Правильно, напоготові. Якщо небезпека є. Але зараз яка небезпека? Бунтівники на тридцять козаків не підуть, хіба що божевільні якісь. Слухайте, а як вам поліція оце дозволила козаків очолити? Вони завжди цивільних не люблять.

— Та вони всі в Ромнах розгублені сидять, бо не чекали такого. Та й самі розумієте, що там наша поліція вміє, окрім як гроші трусити з жидів чи штунди, — Маєвський каже тихенько, щоб пристави, які їдуть за санями, не почули. — А тут же таке, то сіли і сидять, очима лупають. Я ж одразу взяв мапу, накреслив план дій і запропонував виконувати його. Ну, вони й погодилися, бо не знали, що робити.

— І який план?

— Ми перевіримо всіх навколишніх землевласників у радіусі двадцяти верст, бо далі злочинці навряд чи встигли втекти. Попередимо про небезпеку. Всі лікарі сповіщені, бо ж один із бунтівників поранений і йому потрібна допомога Вони нікуди не дінуться! Я візьму їх! — Маєвський киває, рішуче рухає нижньою щелепою і дістає з шинелі револьвер. От же людина, ніяк без зброї не може. Заспокоює вона його, чи що. Я подивився, щоб револьвер був на запобіжнику, а то всяке може бути.

— Графе, а звідки відомо, що саме бунтівники напад скоїли? Може, просто кримінальники якісь? На кшталт тих польських ведмежатників, які, пам’ятаєте, у Ромнах банк пограбували.

— Ні, це політичні. Ти чув, щоб кримінальники з жінками на справу йшли?

— Ну, буває, що жінок підсилають, вони снодійне у вино кинуть, відома схема.

— То ж зовсім інше! А тут жінка сама пройшла у вагон, браунінг наставила, та так впевнено, що жандарми, не діти ж якісь, вимушені були підкоритися. Такі жінки тільки у бунтівників є!

— Ну, графе, воно не все так просто, і різні жінки усюди є. А що поліція каже?

— В поліції теж вважають, що це бунтівники. Бо ніхто не чув, щоб кримінальники з бомбами працювали, а бунтівники — частенько. Дуже досвідчені та зухвалі бунтівники. Серед білого дня пограбувати поштовий вагон! Мабуть, заздалегідь потурбувалися і про схованку, що ось досі не можемо їх знайти! Але знайдемо! Я знаю, як шукати! Під моїм керівництвом зашморг затягнутий і негідникам не втекти!