Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— То просто видіння? — питає трохи розчарований Маєвський. — І що, ані Вотана, ані його воронів, вовків чи магічного списа?

— Просто темний ліс і річка. Але ж людині не потрібні справжні чудовиська, вона їх радо сама вигадає. Ось ви ж боїтеся темряви і як стемніє, ніколи на двір не виходите, — кажу графові, і той соромиться.

— До чого це?

— До того, що ви боїтеся простої темряви, і це без якогось там впливу. А там був дуже потужний вплив, якщо навіть мене пробрало.

— А як професор?

— Живе у Глухові. В нього були проблеми, його забирали до божевільні, але зараз наче підлікували.

— Ну, добре, — граф киває. Потім кривиться. — Якась дивна справа. Вас найняли розплутати її, потім замовник відмовився, злочинці самі схопили вас, ви дивом врятувалися, а злочинців знищили зовсім не за те, що ви розслідували. Іване Карповичу, я не знаю, як зліпити з цього притомну історію. До того ж, нас читає багато молоді, а тут такі жахи. Вже вибачайте, мабуть, не відсилатиму цього до журналу.

— Я ж не наполягаю, графе.

— Ще аби лінія шпигунів була. Зараз усі тільки про шпигунів і балакають. У Ромнах ледь англійця не вбили.

— А англійця за що? Наче ж союзники.

— Ну, він приїхав заради торгівлі, меблі хотів продавати. Щось сказав по-своєму, а роменські міщани — люди не дуже освічені, їм що англійська, що німецька, то вирішили, що тевтонець. А значить, шпигун. Ледь на шматки не розірвали! Поліції стріляти довелося, щоб розігнати натовп!

— Зовсім люди подуріли!

— Патріотизм, Іване Карповичу. Не таке вже погане почуття. І такий підйом, такий підйом! Черги у пунктах прийому в добровольці.

— Забули вже японську, — кривлюся я.

— Та ну, що ви порівнюєте! То на краю світу, з вузькоокими якимись, і ми самі! А тут же і Англія за нас, і Франція, американці теж! Дамо ми тевтонам прикурити, дамо! І тут треба у людей наших цей переможний настрій підтримувати! То зробимо так: про горюнів цих розкажемо, що це шпигуни німецькі, приховалися в тилу давно...

— Півтори тисячі років? — уїдливо питаю.

— Ні, років десять, як були заслані цілим селом, — спокійно каже граф. — І їхнім завданням було не просто слідкувати, а ще й убивати найкращих громадян імперії. В тому числі й славетного Івана Карповича Підіпригору, найкращого сищика Росії! Якщо його вбити, то ніхто вже не завадить німецьким шпигунам творити тут усе, що захочеш! Але Іван Карпович врятувався! І знаєте, завдяки кому?

— Кому? — дивуюся я.

— Архангелу Михаїлу, який спустився з небес і знищив поганського тевтонського Вотана разом зі всім його воронами, вовками та списами!

— Вотана?