Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— А нікого. Просто скучила. Та й зими мені набридли. Оці холоди ваші. А ти, як поїв, так он лягай на диван, відпочивай.

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені — щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу — і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам...

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

— Мокію, давай, твоя черга, — каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чобота. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

— Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, — підказує мені Олексій.

— Кому? — дивуюся я.

— Государю імператору.

— Для чого? — лякаюся я.

— А як та думаєш, дурню? — це вже патлатий кричить.

— Для різок? — аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

— Гірше!

— Як гірше? — дивлюся на них.

— А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тарана! — наказує патлатий.

— Так це ж цар!

— А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! — кричить мені патлатий.

— Чого ти, давай, а то ж не заплатять, — каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.

— Ні, — кажу я. — Ні! З жінкою можу, а з чоловіком — ні! — відступаю.

— Давай! А то застрелю! — кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. — Давай!