Розділ «Ордер на любов Роман»

– На яку, яку?

– На царську, дочко, – без тіні усмішки пояснив Оксані. – Тих, хто готовий новому цареві служити, збирав-гуртував.

– Але ж у нас немає царя, – подивувалася Оксана. – Чула, що в Петербурзі цариця якась є.

– Та є, щоб… Щоб їй і добра не було, німкені клятій, повії та шльондрі солдатській і генеральській! – раптом зі злістю, що так не пасувала до гарного ранку, вигукнув донець, чим аж наполохав Оксану, бо ж мала його за доброго й лагідного. – А цар у нас буде. Цар Петро Фе – Об’явиться.

– А де ж він візьметься?

– Об'явиться.

– Таке чудне ви говорите, дядечку Омельку, що аж страшно стає.

– Багатьом воно спершу чудним видасться – чує моє серце. А потім і не чудним буде. Як збагнуть, що будуть вони служити не якомусь там цареві, а свому, народному…

– А хіба царі бувають нашими, себто народними?

– Не були, так будуть. А чо? Хіба чорний народ не може собі царя мати? Не все ж дворянам. Урвалася коту масляна, тепер наше времня настає. От ви, запорожці, самі собі кошового вибираєте, а чого ми собі царя не можемо виговорите, га?

– Дак то ж кошовий, – невпевнено протягнула Оксана, – а то… цар. Ой, чудне ви говорите, дядечку Омельку, чудне і страшне.

– А в мене, як у того ведмедя, що я його за вашим весільним столом згадав. У нього десять пісень і всі про мед, а в мене сто пісень і всі про народну неволю, про долю нашу кріпацьку, горьовану. А хто як не свій цар, наш народний, нам її покращить? За нашою допомогою, ясна річ. І-іть, що я вам, молодята, скажу, – розійшовся донець, і очі його заблищали, і в них спалахували якісь іскорки ще далекої грози, яка вже ось-ось прийде й сюди. – Не всі царі погані, не всі злії та лихії. Трапляються серед них такі, що за простий народ – не дивуйтеся! – горою стоять. Тіко їм дворяни прокляті палиці в колеса встромляють, добрих царів зі світу білого зживають – ось чому ми їх і не знаємо. Дворяни залишають тіко царів до народу недобрих, а ми думаємо, що всі царі такі лихії. А то ж тіко перебрані, бо добрих зі світу білого зживають дворяни. Як от Петра III… Чулись про такого монарха руського, законного? Аби він бува не дав волі чорному народові, жінка його, Катька-німкеня, шльондра солдатська та генеральська, разом із дворянами та любасиками, возлюблениками своїми, у Петербурзі мужа вбила, а сама на престол вилізла – царювати і нами правити, та нас прямцем у могилу заганяти… І-іть, ще більші права, перелюбка, дворянам пороздавала. Та своїм милоданам. Навіть указ видала «Про вольності дворянські». Не народні, а дворянські. Щоби дворяни народ ще більше той… до нігтя! Щоби гнобили, значить, кровососи нас! Вони й гноблять. А чого б і ні? Права теперя мають, які нам і не снилися. От від чого у нас такі біди превеликі, такі ярма та кайдани тяжкії. А повернемо Петра III на престол… Ні, ні, не загинув він. Насправді, – повідаю вам найбільшу тайну – його величність під час двірцевого перевороту спасся. Чудесним робом. І з Петербурха мерщій ходу! Звідтоді десять літ минуло і де Петро за цей час тіко не побував, ховаючись від дворян та від Катьки, зміюки, яку на своїх грудях пригрів! І в Києві був, і в Польщі, і в Єгипті теж був, і в Римі, і в Царгороді! І навіть на Тереку та на Дону! А в Царицині довелося збіглому і в хурдизі посидіти. Але Господь допоміг йому вирватись.

Десять літ скитався наш цар-государ, аби дізнатися як живе простий народ, а це вже, слава тобі Господи, об'явився. Побачив страждання народу, то й вирішив об'явитися на три роки раніше положеного строку. Щоби всіх підневільних за собою повести. І на Дону та в Росії буде тоді воля, і на Запорожжі та в Малоросії… Коли з'явиться наш, народний цар-государ?

Кажу – ось-ось…

І об'явиться він під ім'ям простого донського козака…

Під яким?

Поки що сіє тайна є. Але скоро, дуже скоро вона стане всім відома…

Так що кажу вам: братчики любі, годі нам терпіти, пора вже коней сідлати, шаблі попередньо поголивши, мушкети готувати, порохом та свинцем запасатися й підемо разом з його величністю Петром III, царем нашим народним – за волю і кращу долю боротися!..

– Ой, страшнюще ж ви говорите, дядечку Омельку, таке, що й слухати лячно, – зізналась Оксана, присовуючись ближче до Тараса і далі від донця. – Таке, що й не второпаєш що й до чого…

– Як почнемо – всі второпають. Від Дону до Петербурха всі второпають, але декому тоді вже пізно буде. Кінчається їхнє времня!