Розділ «Ордер на любов Роман»

Гей, пропадати козакові та в темному лугу…

Загалом – і про це треба ще раз нагадати – 1772 рік був найщасливішим роком у житті осавулової доньки Оксани Пишногубівни, яка звідтоді, як і годиться, стала носити чоловікове прізвище Кожум'яка.

– Тепер ти дружина козака, а тому – козачка, – сказав їй батько, і пишаючись, що в нього донька – дружина козака.

Батько після «Ордера на любов» кошового Калниша («Сам Дід, сам Дід видав, а військовий суддя на ордері срібну свою печатку вліпив!»), нарешті змінивши гнів на милість, визнав зятя ледь чи не за кращого серед усіх зятів. Ба, навіть, пишався ним, як рідним сином, усім при нагоді й без неї хвастав, що тільки його дочці на всім Запорожжі пан кошовий отаман Війська Запорозького низового видав «таку бомагу», яку до того нікому на любов не видавав, тож кращого зятя як у нього годі й шукати, бо кращого і немає, і бути не може. (Що, що, а похвастати пан осавул і вмів і любив!) Зі своєю ключницею, котра вже давно стала господинею його хутора, Савка нарешті таки узаконив як і належить шлюб, і Соломія стала і де-юре господинею хутора в Кальміуській Слободі на східному пограниччі січових вольностей і так непомітно взяла у свої руки і самого осавула, і все господарство, що до біса гоноровитий та амбітний Савка незчувся, як і опинився під жінчиним каблуком. І частенько, бувало, звідтоді казав: «Ми з Соломією…» або: «Моя Соломія як скаже – так наче зав'яже! Сам кошовий тоді не попре проти неї, вражої баби!» Челядь, яка зверталася до нього з чимось по господарству, тепер тільки й чула: «Ідіть до пані Соломії, як вража баба (це в його устах звучало як найвища похвала), звелить – такечки, значить, і буде. А моя справа – козакування!..» Хоча Соломія («вража баба») ні-ні, та й у саме його козакування втручалася й іноді навіть гасала – чи не від повноти щастя? – конем до бекету (з якихось там пір вража баба почала полюбляти гасати конем!) і серед бекетових козаків наводила лад. «Істино вража баба, – дивувався осавул. – Та з такою і сам дідько не зладить».

І ще бувало, казав, підкручуючи свої чорнющі вуса:

– Вона, Соломія моя, така. Де не сій її, а вона й там вродить, – це він казав бекетовим козакам, які іноді скаржилися, що осавулова втручається в козацькі справи (Соломія, ніде правди діти, ганила їх, що на бекеті в них не завжди чисто, а здебільшого просто безлад). – Кажу ж вам, мені ще й поталанило. Іншим така вража баба і за великі гроші не дістанеться, а мені дісталася за так! А що тикає вас пиками, звиняйте, в сміття, так вона й права. На бекеті повинно бути так же чисто й ошатно, як у Соломії у дворі. Учіться в моєї жіночки, і вам тоді ціни не буде.

Нарешті життя на хуторі осавула почало налагоджуватися і входити у звичайну колію. Тарас Кожум'яка ніс службу козаком-сторожовиком при Кальміуськім бекеті (Соломія того й почала туди внаджуватися, аби «глянути одним оком, як служить зять»), де й пропадав днями. Іноді й ночами. Ногайці наче забули про Кальміуську паланку, яку в минулі роки шарпали немилосердно, тож осінь і зима 1772 року і весна наступного були спокійними. Казали, що кочовики колошматили Самарську паланку, спрямовуючи туди свої набіги, але все ж доводилося дивитися в оба і вуха тримати на маківці, час од часу вирушаючи на поміч сусідам, якщо тим дозоляли ногайці.

Оксана допомагала Соломії по господарству і коли з'являвся Тарас, радощам не було меж. Батько обіцяв наступної весни виділити їм ґрунт під власне господарство, дати коней та худобу (як придане за дочкою) та, збудувавши їм хату, відселити їх на самостійне кипіло. Правда Оксана губилася, не знаючи як їй тепер називати Соломію – тітонькою, як раніше, мовби незручно було, а матір'ю чомусь язик ще не повертався. Поки що відносини їхні підтримувалися на рівні подружок – старшої і молодшої, хоч Соломія ні-ні та й звала її дочкою, а втім, в Україні старша жінка, як відносини добрі, завжди може назвати молодшу дочкою, або й дитиною.

Оксана розквітла, погарніла і тихо сяяла, радуючись свому негаданому щастю. Навіть вагітність звідтоді йшла їй тільки на користь. На початку літа наступного року вона народить хлопчика, якого на сімейній раді назвуть Омельком – на честь донця Омелька Пугача, який визволив їх з ногайського полону, а на весіллі був за батька молодому. Все складалося добре, але щастя ніколи не буває довгим, як і спокій в душі. Батько виділив їм по весні ґрунт і заходився стягувати матеріали для будівництва хати, як тут і зчинилося… З початком літа 1773 року все змінилося в гірший бік і звідтоді спокій та удача ніби почали обминати Кальміуську паланку, Слободу та її насельників. У липні на південні краї паланки напали ногайці і їх ледве відбили, а в серпні почалось щось несусвітне творитися по той бік Кальміусу, в землях Війська Донського, чиї козаки буцімто – доходили й такі чутки, що їм спершу не хотілося й вірити, – повстали проти влади – за волю і кращу долю. Савка Пишногубий спершу не йняв віри тим чуткам, а тоді, як вони підтвердилися, почав обурюватися:

– Та звідки та голитьба, сірома й голота окаянна, хоч знає, яка вона – краща доля і краща воля? – питався невідомо кого і невідомо кому доказував свою правоту – як він її сам розумів. – Панами всі не постають, хоч як не пнися, як не бунтуй, як не галасуй, усе дно комусь же доведеться й сіромою бути. Бо як же без неї, без черні, га? Де це бачено, де це чувано, щоб самі лише пани були? Та й над ким же вони тоді панами будуть? Над іншими панами? Ні, такого у світі ще не було й ніколи не буде – хоч і гопки скач! Так уже від Бога повелося, що є пани й підпанки, голота і бидло, є старшини й прості козаки, як і прості люди, є превосходительства і бидло – як же інакше? А якщо бидло захопить владу, то завтра воно постає панами і почне інших гнобити, підминаючи під себе, вивершуючись над ними. І тоді одні пани змінять інших, а бидло як було, так і буде. Не нами це заведено, не нам його й руйнувати. Так до нас було за батьків наших і дідів, так при нас є, так і після нас буде. Та й царі з панів завжди будуть, а з сіроми царі щось не виходять. Із грязі та в князі можна потрапити, але такі князі гірші старих князів. Із сіроми бувають тільки харамижники та ватаги, які бунтуються, бунтуються, покіль і не загойдаються під шибеницями. А захоплять владу, так інші під тими шибеницями загойдаються – святе місце порожнім ніколи не буває.

Але сусідні козаки гадали по той бік Кальміусу певно інакше, коли забагли кращої долі та волі, як і життя панського. Не вони перші, не вони останні. До них обпікалися й вони обпечуться…

Виходило мовби ж і так. Проте дехто з козаків чи не знав цього, чи вірив, що їм удасться те, що нікому до них не вдавалося – навіть Стеньці Разіну, на що вже башковитий був народний вождь. А чим закінчив? Отаманом він був справжнім, а захотілося ще більшої влади – повів голоту з козаками на Волгу та Яїк і, кажуть, аж у Персію водив своїх зірвиголів, а своїми ж був виданий і, врешті-решт, таки потрапив у Москву, яку до того погрожував узяти, але опинився на пласі. Був він міцний дужак, моцар із моцарів, наче із заліза вилитий, відважний, жорстокий і хитрий. Тож йому, жорстокому, і кару влаштували жорстоку, але він не зронив і слівця, не застогнав, і навіть не поморщився. Лише братові свому легкодухому, який тримався при страті не на належному для козака рівні, крикнув:

– Годі соплі розпускати, брате, ти ж не баба! Погуляли ми з тобою уволю, відвели душі, тепер доведеться й потерпіти трошки.

Спочатку йому, покладеному на дошки лобного місця, відрубали праву руку вище ліктя, потім ліву ногу нижче коліна. Він навіть крізь стиснені зуби не застогнав, не ворухнувся – не людина, а камінь! Уже було подумали, що він мертвий, та коли брат його Флор забаг просити в царя помилування, раптом грізно крикнув:

– Мовчи, собако!!!

За переказами народними, Стенька Разін, готуючись до смерті, прохав, аби його поховали на перехресті трьох доріг, що ведуть до Москви, Астрахані та Києва…

А ще раніше Разіна з царем затіяв війну інший народний ватаг Іван Болотников. Цар пообіцяв йому свою милість і він, з'явившись до царя при зброї, здався на милість. Зброю поклав перед царем Шуйським, бив йому чолом до землі і поклявся служити цареві до гробу, якщо той його помилує… Цар не помилував: Болотникову спершу викололи очі, а потім його утопили…

І ось у козаків з річки Яїк з'явився новий вождь і герой, якийсь козак Пугачов і пообіцяв усім волю і кращу долю. Як до того обіцяли ще раніше кращу долю та волю Іван Болотников та Стенька Разін. Звали того Пугачова Омеляном.

– Господи Боже, – чомусь жахалась Оксана, притискуючи до себе сина свого, маленького Омелечка, наче йому щось почало загрожувати: – І чого це донського поводиря-отамана так звати, як мого синочка?

Одні називали предводителя повстання на Яїку з повагою – Омеляном, інші – чи не зневажливо – Ємелькою. Щось знакомите вчувалося Оксані в імені та прізвищі того ватага Пугачова, який підняв бунт на річці Яїк, але вона спершу й подумати не могла, що добрий дядечко Омелько Пугач, якого вони з Тарасом рятували, як він пораненим потопав у Кальміусі у сімдесят другому році і був весільним батьком Тараса, і бунтівник та проводир донських і яїцьких козаків, проти якого петербурзька цариця кинула свої війська Ємельян Пугачов з Яїка чи Дону – це одна і та ж особа.